Кришталевий край
Шрифт:
Була тепла-тепла осіння ніч. Пахло вологою й пожовклим листям. Вони йшли тихо вулицею…
— В парку тепер гарно, — зітхнула Маргарита.
Фріц відчув, що його обличчя палає. Він чудово зрозумів, що хотіла сказати Маргарита. На хвилинку хитнулася завіса формул та цифр, що нею відгородив себе Фріц од життя. Відмовити дівчині в такій справі, як любе воркування в затишному куточку міського парку? Та це ж зрада молодості… І щоб урятувати себе від спокуси, Фріц набрався духу й рішуче вимовив:
— Якщо хочеш, Гретхен, то я можу завтра піти з тобою до кірхи…
О, з якою гарячою вдячністю пригорнулася
Гордощі переповнили серце Маргарити. Вона нічого не казала, тільки тулилася до свого нареченого, що дбайливо вів її під руку. Лише на східцях свого дому, — вони жили в одному будинку, але на різних поверхах, — коли вони стояли, прощаючись, Маргарита глянула на чорне вікно, в якому тремтіла ясна зоря, і, не втерпівши, знову сказала:
— А гарно тепер у парку…
Фріц, боронячись від спокуси, похапливо поцілував її і побіг східцями вгору до своєї квартири…
Отак воно було вчора, а не так, як це уявляла собі фрау Надель…
Маргарита, згадуючи це зараз, уранці, сумно похнюпилася. Білява голівка дівчини потрапила в сніп золотого вранішнього проміння, й на розкішному хвилястому волоссі спалахнула справжня золота пожежа. Дівочий сум розвіявся. Фріц кохає її, вона кохає Фріца. Фріц зробить свій винахід, і вони одружаться. Ну, через півроку, ну, через рік… Нічого, можна почекати. Батько й мати привчили Маргариту до терпіння. Таке життя, що треба терпіти… Все тяжче воно стає. Якщо Фріц не закінчить свого винаходу або не знайде собі на якомусь заводі посади, а це тепер ще тяжче, ніж зробити винахід, то з чого вони житимуть? Бо ж зараз хоч Фріц і дуже здібний учений, і скрізь, навіть у закордонній пресі, відгукнулися на його хімічні дослідження скла, — але він так мало заробляє, що йому самому ледве вистачає на життя. Як же буде, коли вони одружаться? Маргарита майже нічого не може заробити. Батько й мати готували її лише до того, щоб вона була зразковою дружиною свого чоловіка. Правда, вона вміє добре шити. Навіть навчилася робити жіночі капелюшки. Та кому це потрібно тепер, коли найкращі майстри без роботи?
Турбота зібрала зморшки на ніжному дівочому лобі. Леле! Не так багато років мине, і стане він такий самісінький, як у фрау Надель. Але ж поки що — молодість, золотий ранок сонячного, теплого осіннього дня…
Маргарита весело підвела голівку, збираючись далі розчісувати пишне волосся, і вп'яла свої волошкові очі в люстро. Звідти на неї глянуло обличчя лялечки. Маргарита йому щасливо посміхнулася. Дівчина знала, що вона гарна. А те, що обличчя в неї таке, як у ляльки, її аж ніяк не турбувало, бо іншої краси, крім лялькової, вона собі не уявляла й була певна, що її Фріц має такий самий смак, як вона.
За півгодини Маргарита вже вбралася,
— А, пан Грубер! Доброго ранку!.. Прошу, прошу, заходьте. Я зараз покличу Маргариту.
Минуло п'ять хвилин, десять, п'ятнадцять. Тихо. Нікого, нічого… Чути лише, як у другій кімнаті шелестить батькова газета та часом зашкварчить його святкова люлька. Потім стало чути, як стукає в тривозі власне серце. Фріц завжди такий пунктуальний. Не може бути, щоб він спізнився. Певне, щось сталося…
Серце б'ється дедалі дужче. Його стукотіння сповнює тишу. В очах затьмарюється золоте сяйво погожого ранку. Все стає пустельно жовтим і мертвим…
Далі Маргарита не може терпіти. Вона зривається з місця й легким кроком — ноги самі несуть — біжить у коридор.
— Ти куди, Гретхен? — падає в тишу батьків голос.
— Я зараз, — відповідає Маргарита й більше нічого не може сказати, бо хвилювання перехоплює їй голос.
Леленько, як кицька, біжить Маргарита східцями вгору. Білою айстрою, вчорашньою айстрою в кав'ярні, впадає їй в очі візитна картка, прибита замість таблички на дверях Наделів. Крім картки, ще щось затримує увагу Маргарити. Першу мить вона не може зрозуміти, що ж це. Однак це «щось» притягує до себе очі. Це черевики. Чому ж черевики аж за вихідними дверима? Це безглуздя страшенно вражає. Воно навіває жах своєю незрозумілістю. Жах цей котиться в грудях і підступає до горла. Дівчина щосили натискує дзвоник і не відриває пальця від кнопки. Довгий дзвінок трохи заспокоює. Від похапливого шарудіння пантофлів за дверима стає ще легше. І коли фрау Надель з'являється здивована, навіть трохи перелякана на порозі, Маргарита вже здатна досить спокійно спитати її:
— Фрау Надель! Скажіть, ради бога, що це сталося з паном Грубером і чому ви його черевики викинули на східці?
Фрау Надель глянула на черевики, що безпорадно притулилися до дверей, і зайшлася сміхом.
— Ой, який же він неуважний, цей пан Грубер! — сказала вона. — Це ж він замість того, щоб поставити їх за двері своєї кімнати, аж сюди поставив…
— А що з ним? — спитала спантеличена Маргарита.
— Та нічого, — відказала Надель, витираючи сльозинки, що їх викликав щирий сміх, — певне, ще спить, бо в його кімнаті зовсім тихо…
— Спить? — невимовним сумом забриніло запитання дівчини. — Але ж він обіцяв піти зі мною до кірхи…
Співчуття до дівчини ворухнулося в серці фрау Надель.
— Ви не журіться, Гретхен, — сказала жінка дівчині, — пан Грубер, як завжди, до ранку сидів коло своїх книжок. Отож він і заспав…
— Він же обіцяв мені… — трохи не плачучи, вимовила Маргарита.
Фрау Надель не знала, що робити. Збудити Грубера? Але ж ніяково. Фрау Надель дуже шанувала молодого вченого. І дівчини шкода. Нехай Гретхен зачекає хвилинку. Фрау Надель постукає до пана доктора. Може, він уже прокинувся.