Кривава осінь в місті Лева
Шрифт:
«...Та невже?— спитало щось єхидне всередині неї. — То поясни хоча б сама собі, на біса ти купила ту сріблясту міні-спідницю в тітки на Краківському ринку? Ще пожертвувала для цього обідньою перервою... кому це ти хочеш сподобатися?»
«Ніні Малишко», — сердито подумала дівчина і безжально обірвала цей внутрішній діалог. Може, й справді не варто було ось так викидати останні гроші, та з іншого боку... коли вона востаннє купувала щось для себе? Не тому, що потрібно, а тому, що кортить? Якщо не враховувати каву, то вже років зо два такого точно не було. Тому — нічого. Один раз можна.
Ніна
— Нінчику, — збуджена до краю, продавщиця Галя зазирнула в комірчину, що була для їх книгарні бухгалтерією, — там тебе якийсь пан питає. Такий високий некрасивий здоровило. Вийдеш до нього?
— Так.
До нього, за нього... я вже на все згодна.
— Що за один? — Галина і не думала звільняти Ніні шлях, бовваніючи між одвірків, як сто кіло суцільної цікавості. — Давно знаєтесь?
— Уже десять літ. Я його з тюрми чекала. Учора відкинувся.
Галя зойкнула і притьмом кинулась до зали — мабуть, охороняти свій крам від зазіхань злодюги. Ніна ж трохи подумала, а потім, прикривши двері, рішуче стягнула стару спідницю і похапцем вбралася у своє придбання. «Хоч щось добре», — подумалось їй.
Коли Ніна підійшла до Сокола, той гортав тлустий англійський словник і не відразу помітив її. Вона кашлянула, привертаючи увагу. Олег озирнувся й поклав книжку на місце. Серце Ніни застрибало десь біля горла, та вона все ж помітила, що вигляд у Сокола не надто веселий.
— Е... який сюрприз! — Це все, на що її вистачило.
— Сподіваюся, приємний?
— Могли б і не питати. Ви засмучені чи мені здається? Щось сталося?
— Ні, тобто... це по роботі. Взявся за досить складну справу. Але я прийшов з іншого приводу.
— А як це ви мене знайшли? — бовкнула розгублена Ніна, та за мить ляснула себе по лобі. — Вибачте. Щось у мене голова сьогодні геть не варить, мабуть, на дощ... Візитка, так?
— Еге ж, вона. Ви маєте хвилинку?
— Для чого саме?
— Для кави та цікавої пропозиції.
Заінтригована Ніна кивнула, Сокіл галантно підставив їй руку, і під пильним поглядом Галі вони вийшли з книгарні, як найсправжнісінька пара. Це було дуже приємно. Втіхи додала й коротка прогулянка вечірнім Львовом з його медовими сутінками, і маленька кав’ярня, де варили напрочуд смачну каву з корицею, але найбільше Ніну потішила пропозиція Олега.
Працювати в детективній агенції? Про таке вона могла тільки мріяти, і байдуже, що їй пропонували стати усього лише бухгалтером, а зовсім не приватним сищиком. Та для годиться дівчина все ж спробувала засумніватися:
— Я не певна, що впораюся. Я ж лише касир.
— Бухгалтер– касир, а це різні речі. Ви на звітах знаєтеся?
— Ще б пак! — відказала вона, згадуючи свого головного бухгалтера, сухуватого і банькатого, як вобла, чоловіка років шістдесяти, що з’являвся в магазині від сили раз на тиждень, ліниво гортав піднесені Ніною папери і, не читаючи їх, розписувався в потрібних місцях. — Лихо навчило.
— От і добре. Тобто погано, що лихо, однак те, що ви тямите в усіх цих «дебет-кредитах», просто клас! Просто-таки відповідь на мої молитви. Як скоро зможете стати до роботи?
— Ну, за законом — за два тижні.
Олег
— А скорше ніяк? У нас там такий завал у паперах, що аж податкова погрози шле. Бачте, за моєї відсутності мій помічник Борис Лупибатько складав звіти сам, а він і досі всі податки вважає здирництвом та плутає їх між собою. Йому що ПДВ, що збір на землю... А на бухгалтера тямущого бракувало коштів. Ви не хвилюйтеся, насправді нічого складного там немає, у нас самі послуги, та й з тими негусто, але хочеться нарешті усьому дати лад.
Ніна замислилася — вона й сама воліла б якнайшвидше взятися до справи за обіцяні добрі гроші... ну, й від симпатії до свого нового шефа теж.
— Можемо зробити ось як — я завтра ж напишу заяву про звільнення, а ті дні, що я їм заборгувала, відпрацюю по суботах. До банку замість мене може й Галя їздити... Одним словом, спробую все владнати полюбовно. Гадаю, вони погодяться.
— Ви мене втішили, — зрадів Сокіл і, видобувши з кишені піджака купюру в двісті гривень, поклав її на стільницю. Ніна здивовано підвела брови.
— Ваш аванс, — відповів він на це німе питання. — Вам же напевно щось придбати треба буде — бланки там різні, ручки, калькулятор, зошити... Ось на це ще сотня, — до Лесі Українки приєднався Кобзар. — Як грошей забракне, не соромтеся, кажіть. Нашу адресу ви тепер знаєте, так що чекаємо вас завтра, опівдні, із радісним нетерпінням. Колектив у нас маленький, та золотенький, я певен, вам сподобається. — Олег знову сяйнув усмішкою, і Ніна вирішила, що так не довго й осліпнути. Але воно того варте. Ідея пересуватися шефовим кабінетом навпомацки раптом здалася їй досить привабливою.
— І ще одне прохання з мого боку, — сказав Сокіл. — Якщо тепер ми з вами колеги, то, може, нарешті перейдемо на «ти»?
У двері подзвонили саме тоді, коли Пасків важко опустився в продавлене крісло перед увімкненим телевізором, тримаючи в руці щойно відкупорену пляшку пива. Він мав на гадці трохи розслабитися, спостерігаючи за футбольним двобоєм між донецьким «Шахтарем» та київським «Динамо». Був якраз чемпіонат України, а отже, кого саме принесли чорти о дев’ятій вечора до його порога, Сергій не знав і знати не хотів. Робочий день видався на рідкість безглуздим і непродуктивним; хоч усе й робилося за процедурою — відпрацьовувалися контакти Сніжани Доброхот, допитувалися на предмет мотиву вбивства або ж алібі її колишній та нинішній коханці і вбиті горем батьки, що зі шкіри пнулися, аби згадати, чи міг хтось аж так ненавидіти їхню єдину доньку, навіть у її минулому, непутящому житті, — та результат дорівнював нулю. Сазоненко похмуро мовчав, з усіх сил стримуючись, щоб не підганяти й без того захеканих оперів, але безпосередній начальник Пасківа не був настільки тактовним, метав громи й блискавки, махав у повітрі добіркою свіжих газет, кожна з яких так чи інакше згадувала про некомпетентність органів... невміння шукати... третю жертву маніяка... серійні вбивства тощо, і питав, навіщо йому це лайно?! Відповіді ні від кого не вимагалося, проте й крові оперативникам ця нарада попсувала добряче. Згадавши про це, Пасків аж скривився — а дзвінок не вгавав, деренчав, віщуючи про прибуття незваного гостя. Сергій нікого не чекав, та все ж мусив відставити «Львівське», що зашипіло на знак протесту, й податися до дверей. Вбраний він був більш ніж вільно: у старі розтягнуті «спортивки» брудно-синього кольору і засмальцьовану сіру майку, та перейматися з цього приводу не збирався. Має він право хоч у себе вдома розслабитися?