Кривава осінь в місті Лева
Шрифт:
Три м’які дерматинові стільці, призначені для клієнтів на випадок черги (якої на його пам’яті ніколи не було), були так само порожні й навіть вкрилися товстим шаром пилу. З інших дверей, що вели власне до офісу, лунали голосні звуки телевізора. Зі кілька секунд Олег ідентифікував, що дивляться «Серце Ангела». Оце так вони працюють, виявляється. Ну зараз він комусь дасть чортів.
Сокіл зупинився у дверному отворі й окинув оком офіс, уперше за три роки. З його останнього візиту тут мало що змінилося, принаймні у кращий бік. Хіба що вицвіли шпалери, одна з люмінесцентних ламп під стелею почала блимати,
— Схоже, в цього хлопця справи йдуть куди краще, ніж у нас, — перебільшено грізно мовив Сокіл з порога.
Це треба було бачити! Борис сіпнувся, наче стілець, на якому він сидів, був електричним і хтось врубав напругу. Той рипнув, хитнувся, але Лупибатько таки уникнув падіння на підлогу і встиг скочити на ноги з круглими від подиву очима.
— Га? Олеже? Босе! Це ви!
— Олегу Миколайовичу! — залементувала й собі Рада, схопилася зі свого місця і через дві секунди повисла в нього на шиї. — Ах же ж ви!.. Без попередження! А ми тут без вас геть ніяк...
— Це я бачу. — Від міцних Радиних парфумів закрутило в носі, тому Сокіл відсторонив її і потис руку Борису, котрий все ще витріщався так, неначе бачив привида батька Гамлета. — Ну що — розповідайте.
— Та що розповідати, — якось похнюпився Борис. — Животіємо. Не закрилися тільки тому, що вам пообіцяли. А справи... Ну, за ці три роки, може, десяток справ і було. Всі розкриті, — додав він із нотками гордості. — Але по дрібничках. Ну, там, за чоловіком постежити... або за жінкою... Навіть кицьку шукали одного разу. В журналі все зафіксовано. Але невигідна це справа, я вам скажу. Може десь, але не в нас. Краще нерухомістю зайнятись.
— Іншим разом. Я планую продовжувати. Ви все ще зі мною?
— Олегу Миколайовичу, з грошима дійсно кепсько, — надула щічки Рада. — За оренду вже майже півроку нічим заплатити, це диво, що нас досі звідси не викинули. Про зарплати наші й казати нічого...
— Це я владнаю, — відказав Сокіл, вивуджуючи з-за пазушини пляшку віскі. — І борги по зарплаті компенсую. Але якщо вам так усе остогидло...
— Ні, ну чого ж, — заусміхався Борис. — Попрацюємо. Але самі переконаєтесь, що у Львові воно просто ніяк.
— Побачимо.
— Ну тоді... того... бухгалтера б знайти, га?
Глава 2
Дочитуючи останню сторінку «Клубу комісара Бонця», Ніна остаточно переконалася, що велетень дивиться саме на неї, пильно і досить прискіпливо. Вона негайно прибрала обуреного вигляду, як те належить порядній галичанці, — склала вуста в подобу курячої гузки, насупилася та підкреслено сердито фиркнула, опустивши очі до книжки. Але зосередитися на розв’язці не вдалося, можливо, тому, що реакція Ніни не справила на здорованя хоча б малого помітного враження — ну, хіба трохи потішила. Зате сама дівчина з невідомої причини так розхвилювалася,
Ніна засмутилася і з цього приводу вирішила випити ще кави. Власне, каву вона пила з будь-якого приводу, а також зовсім без нього, шкода лиш, що не часто могла собі дозволити відвідини кав’ярень рангом тієї, де сиділа зараз. Однак... ця премія випала Ніні так несподівано, що про неї навіть не встигла довідатися люба матуся, всюдисуща, як той Святий Дух, — тому дівчина вирішила, що не гріх себе трохи й побавити, і подалася до своєї улюбленої «Віденської кав’ярні». І все було б добре, якби такий рідкісний і від того ще дорожчий відпочинок із книжкою, кавусею та без материного верещання під вухом не зіпсував оцей зухвалець. Дивиться на неї так, знервовано подумала Ніна, наче дівчат ніколи не бачив. Вона підняла руку, збираючись закликати офіціанта, однак хлоп, вочевидь, подумав, що цей жест адресується йому, — Ніна й оком не встигла кліпнути, а він вже був біля її столика.
— Доброго ранку, — зронив двометровий нечема і без зайвих коливань плюхнувся на вільний стілець, від чого той — добротний, з металевими ніжками — жалібно пискнув і похитнувся.
— Прошу пана, ми знайомі? — Ніна терпіти не могла фамільярності, і в голосі її потріскувала крига, однак заморозити цей центнер енергії виявилося нелегко.
— Ні, але тому лиху можна дати раду. Я — Олег Сокіл. А ви?..
— А я ні, — відказала вона, але раптом подумала, що це пролунало зарізко, тому відразу ж додала: — Ніна Малишко.
Почувши ім’я, він усміхнувся, і дівчина з подивом відзначила, як посмішка змінила це суворе лице. Щойно грубі, немов сокирою вирубані риси вмить пом’якшали, немов від дотику невидимих пестливих пальців, і весь її гнів щез, неначе й не було.
— Гм... Тішуся знайомству, — додала вона, повернувши посмішку.
— Ви поцупили мою репліку, прекрасна Ніно.
— Авжеж... я знаний злодій.
— Та ви ніби більше на боці закону? — Олег кивнув на яскраво-жовту книжечку. — Я ці оповіді пам’ятаю ще відтоді, як вони друкувалися в газеті «Молода Галичина».
— Так, а нині їх зібрали докупи.
— І вони вам подобаються?
— Дуже. — Ніна аж посвітлішала на виду. — Там така мова... правдиво львівська, стара — ніхто так більше не говорить. Крім того, відчуття причетності... так, наче я й сама — детектив! Так цікаво! До речі, я розгадала всі злочини, окрім останнього.
— А що сі стало з тотим остатнім криміналом? — старанно і не без успіху імітуючи довоєнну львівську говірку, поцікавився Сокіл. Ніна засміялася.
— Ви сталися. Збили мене з пантелику, і злочин лишився без кари.
— Ну то маю сплатити штраф. — Вишколений офіціант мов із-під землі вискочив на ці слова. — Що ви п’єте, пані Ніно? Ніби каву з молоком?..
— З молочним лікером, — уточнила Ніна, намагаючись не думати про те, що її чекає вдома, коли мати своїм носом хорта вчує від доньки запах спиртного.
Сморід пекла, чортова дівко! Горітимеш у полум’ї незгасимому! Бісове сім’я...
Але то буде потім. Думай не думай, все одно буде. То для чого псувати собі задоволення?