Кривава осінь в місті Лева
Шрифт:
— Нє, ну якщо ранком ти звариш кави і для мене також, я не буду проти. Але більшого в тебе не попрошу. Обіцяю, — квапливо запевнив він.
Ніна довго дивилася на нього.
— Я тобі дуже вдячна, — мовила вона нарешті. — Добре. Я згодна. Я варитиму тобі каву. І прибиратиму в хаті. І... Олеже, я дуже сподіваюся, що ти попросиш у мене більшого. Кажу це, користуючись тим, що ми поки що самі... — Ніна затнулася. Сокіл нахилився над нею і поцілував у маківку. Його серце стукало як несамовите. Щойно він почув те, чого почути не сподівався, але дуже хотів. Деколи мрії збуваються.
— От і добре, домовилися. Заселення увечері.
Сокіл відімкнув двері, пропустив Ніну всередину, а сам відніс валізу, в яку неначе каміння напхали, до машини й засунув у багажника. Хай краще тут лежить — так у його спостережливих підлеглих не з’явиться зайвого приводу для пліток.
Коли повернувся в офіс, Ніна вже, як і обіцяла, займалася приготуванням кави.
— До речі, — сказала вона. — Я маю для тебе ще одну версію щодо мотиву вбивці — дякуючи моїй навіженій неньці. Хоч якась користь від неї.
— Слухаю, — Олег присів на краєчок свого масивного столу і сплів руки на широких грудях.
— Вона просто звар’ювала на тій думці, що я от-от завагітнію казна від кого і притьмом кинуся робити аборт. Вважає, що жінкам, які це роблять, місце в пеклі та що добре було б, якби хтось їх доправив туди експресом. У контексті цієї теми цілком можна говорити про жіночу безсердечність — навіть не будучи вбивцею.
— Аборти, — замислено повторив Сокіл. — Знаєш, а це цікава версія — ганьба мені, я про це якось і не подумав. Тобто щоб вона підтвердилася, мусимо довести, що всі три жертви в минулому позбулися своїх дітей... а якщо це дійсно так, то цілком ймовірно, що за це їм серця й повирізали. Бо вбивця гадає — ні, переконує нас, — що жінкам, які зробили подібне, цей орган наче й ні до чого.
— Щось таке, — кивнула Ніна. — А очі... можливо, мається на увазі духовна сліпота.
— Угу. Слухай, ти просто молодчина!
— Я ж тобі відразу казала.
— Та я й не сумнівався — лише трішки поопирався для годиться. Отже, якщо підтвердиться факт перерваної вагітності в усіх трьох, то матимемо практично гарантовану зачіпку. Що ж, це вже крок уперед. Треба опитати рідних. Значить так — напевно, кревними Сніжани Доброхот та Мирослави Стецюк щільно займеться наш Боря — якщо нарешті зволить відірвати свою задницю від теплого дивана і завітати-таки до офісу. А я займуся особисто Ратушним. Гадаю, так буде краще.
Безневинно обхаяний Лупибатько, що намалювався в агенції навіть раніше офіційного початку робочого дня, на суворе рикання шефа щодо буцімто запізнення відповів коротко і з гідністю:
— Я не запізнився. Це декому не спиться.
Вислухавши ж нову версію у викладенні Сокола, Борис помітно пожвавішав.
— О, то це вже прогрес! Маємо бодай з чого почати.
— Перше, що ти мусиш зробити, — напучував Олег помічника, — це опитати родичів. Зазвичай про таке батькові не кажуть, але мати чи сестра цілком можуть бути в курсі справи. Почни з батьків Сніжани Доброхот, тільки делікатно так... мати там нині на своїх двох не стоїть, таку бідосю має, але опитати доведеться насамперед її. Через «не можу» і «не хочу», але тонко і чемно, як ти вмієш. Потім знайди сестру Мирослави Стецюк — більше нікого з рідних у неї, власне, й не було. Якщо виявиться, що жертви робили аборти, будемо копати далі — де, коли і чому.
— А якщо всі опитувані дружно заволають: «Ні, цього ніколи не було, як ви могли таке вигадати!», треба знайти медичні картки покійних жіночок, —
— Тямиш. Про будь-який результат доповідаєш негайно, телефоном і особисто мені.
— Ну, тоді я рву кігті. — На порозі Лупибатько озирнувся і, поправляючи комірець на своїй джинсовій куртці, серйозно мовив: — Хороша ідея, босе.
— Ніні дякуй, — зауважив Сокіл. — Це її осяяло... зранку-раненько.
— Хороша ідея, Ніно, — повторив Борис, зовсім, здавалося б, не здивований, і вийшов.
Ніна з докором глянула на шефа.
— Ти для чого Борі сказав, чия версія? Буде думати, що я лізу не в свою справу.
— Не буде. Ти — бухгалтер. Математик практично. У тебе робота така. І я не можу, та й не хочу, сидячи з тобою в одній кімнаті, щось від тебе приховувати. Навіть Рада в курсі всіх справ, хоча й поверхово. А коли ти маєш слушні гадки не лише щодо балансу, чому б я не дослухався?
— Ти просто мрія, а не роботодавець, — ствердила Ніна. — І якщо хтось скаже інше, ігноруй.
— Домовилися, — всміхнувся він, але раптом чомусь спохмурнів — неначе ніч йому на чоло насунулась. — Слухай, — мовив він по хвилині видимих коливань, — мені тут гайнула одна думка... малоприємна. Ти, звісно, вибач, але я мушу це вимовити. Ти кажеш, що твоя мати фанатичка, схильна до агресії. Якщо взяти до уваги те, що саме її поведінка наштовхнула тебе на гіпотезу щодо абортів... я нічого не стверджую, звісно, але якщо...
— ...вбивця — то вона? — закінчила за нього Ніна. — Не вибачайся. Я теж думала про це.
— І?
— Ну, по-перше, мене мати ненавидить більше від усіх жінок світу, разом узятих, по-друге, гонорова й агресивна вона лише вдома, де її ніхто не бачить, крім розп’яття та мене. Ну й по-третє — хоч це найголовніше, — не скажу про два попередні, але на час останнього вбивства у неї точно є алібі. Я — її алібі. Ми були разом увесь той вечір і ніч, коли загинула Сніжана Доброхот. Я і бачила матір, і чула, бодай би оглухнути. Ні, Олеже. Повір мені. Вона — божевільна, так, але на таке їй би фантазії забракло, та й сили теж.
— Що ж, тоді добре. Вибач, що заговорив про це.
— Я ж кажу — нема потреби в перепрошеннях. Ти просто робиш те, що мусиш. Ти об’єктивний, і за це гідний нагороди, — Ніна виразно глянула на кавоварку. — Ще кави, шефе?
Ратушного, після попереднього дзвінка, Сокіл застав в одному з його автосалонів. Пана Петра він побачив здалеку — той метушився за скляною вітриною, немов старанний практикант, і, гаряче жестикулюючи, доводив щось групі з трьох, убраних на позір в однаковісінькі костюми, юнаків. Ті слухали його, киваючи, без жодних ознак розуміння на кам’яних лицях — це Олег зауважив, підійшовши ближче. Ще якусь хвильку роздивлявся Ратушного, що у своєму чорному пальті чомусь скидався на середньовічного воїна, а потім рушив до входу, двері на фотоелементах безшумно відчинилися, і Сокіл опинився у просторому, з високими стелями приміщенні, де на подіумах сяяли різнобарвними глянсовими боками кілька автівок. Пан Петро відразу помітив детектива, усміхнувся — радше з ввічливості, аніж від великої радості — і поспішив назустріч гостю. Вони обмінялися рукостисканнями, і Ратушний ледь помітно повів очима, відпускаючи своїх слухачів. Юнаки, вишикувавшись вервечкою, потупцяли десь до підсобки, а пан Петро похитав головою.