Кривава осінь в місті Лева
Шрифт:
— Читаєш мої думки, — кивнула вона. — У мене від цих робіт мороз по шкірі.
Вони вже двічі обійшли всю галерею, ретельно роздивившись кожен експонат. Відвідувачів було небагато — окрім них, тут блукало ще близько п’яти осіб. В одному з кутків галереї молодий хлопець монтував на штативі відеокамеру, навколо нього кружляла дівчина з мікрофоном у руці. Журналісти. Схоже, вони очікували на самого маестро. Олег з Ніною перезирнулися і за взаємною мовчазною згодою вирішили дочекатися його появи.
Даріо Бава власною персоною намалювався
Втім, голос у Даріо виявився повною протилежністю зовнішності — м’який і приємний. До того ж, як з’ясувалося, він досить пристойно знав українську — принаймні, не гірше за більшість вітчизняної політичної еліти. Це здивувало Олега куди більше, ніж тембр.
— Ласкаво просимо, ласкаво просимо, — звернувся італієць до відвідувачів із досить сильним, але зовсім не дратівним акцентом. — Радий, радий, що ві всі до мене зайти й сьогодні також. Дуже радий, белісіма. Дивіться мої різьба, сі, можна навіть фотографіа, якщо хотіти.
Виголосивши це, він переключив увагу на репортерку й заходився щось натхненно промовляти в мікрофон. Кілька зацікавлених відвідувачів підійшли ближче, аби послухати майстра. Олег і Ніна також наблизилися, зупинившись за спиною оператора.
Дівчина-журналіст ставила досить стандартні запитання — про виставку, про роботи, про те, чи подобається Баві у Львові, та про подальші творчі задуми. На кожне митець відповідав із щирим захопленням і типово італійською імпульсивністю.
— ...О, сі, виставка є просто чудова, ми лише позавчора відкрили, і вже дуже багато людей прийшли, я такий радий, мі сенто молто бене! Дуже радий, що людей цікавити моє мистецтво!
— ...О, мої роботи є частка моя хвора імаджіназьоне... е-е, уява, сі! То є як я бачу все навколо, я інколи бачити деякі речі трошки не так, як усі люди, вабене? Я хочу ділитися своїми імпресьоне, своїми враженнями від того, що я бачити навколо, а дерево допомагає мені своїм пластика.
— ...А-а, Львів є белісіма, белісіма місто! Він мені нагадує Рома, звідки я приїхав. В них є щось дуже спільне. Я вже шість місяців живу у вашому леоне місто, і всі мої виставлені робота зроблені тут. Це просто фантастіко, така атмосфера, такі люди, я щиро захоплюватися тут. А такі белла сіньоріни немає навіть у нас в Італія!
Глядачі реагували на відповіді приязним сміхом: італієць їм подобався. Олег теж визнав, що не зважаючи на зовнішність,
— То ви любите львівських жінок, синьйор Бава?
Дівчина з мікрофоном невдоволено зиркнула на неї, але італієць явно зрадів запитанню.
— О, сі, у Львові дуже багато белла донна! І я обожнювати їх! Львівські жінки дуже своєрідні, я цікаво вивчати їх всередині... внутрішній світ, сі, і насолоджуватись їх апаренца... зовнішня краса. — Бава ретельно пройшовся очима по Ніниній фігурці, і його й без того широка усмішка поширшала ще більше. — Красиві донна надихати мене, без гарний жінка я не можу творити мистецтво так добре. Можна сказати, вони також тримати мене тут.
Перш ніж Ніна визріла для відповіді, репортерка знову заволоділа ситуацією й почала сипати питаннями виключно з області мистецтва. Бава почав розповідати про коріння своєї творчості та її зв’язок з класичними школами різьбярства, а Ніна смикнула Олега за рукав.
— Ходімо звідси, — прошепотіла вона.
Вони вийшли із багрової похмурості «Дзиґи» у світло дня, яке, втім, не стерло стурбовану тінь з Ніниного личка. Завваживши це, Сокіл спробував пожартувати:
— Що за приязні маніяки водяться на світі...
Дівчина глянула на нього опікливо і трохи злякано.
— Не смішно, Олеже, — похмуро запевнила вона. — Бачив, як твій приязний маніяк на мене більма вирячив?!
— Святий Боже, що за вирази! — Сокіл не хотів сміятися, проте не зміг втриматися. — Він дивився на тебе, як на вродливу жінку, та й по всьому. І я не кину в нього камінь за це. Я його дуже добре розумію. Сам такий.
— Ти — не такий. — Ніна помітно нервувалася, стискуючи пальці так, що вони починали хрустіти. — У мене від цього майстра мороз по шкірі. Він на мене так витріщався, ніби хтів мене розіп’яти! Учора я казала те лише наполовину серйозно, але зараз мені здається, що я не помилилася у своєму припущенні.
— Тю ти, Господи! — Проти волі Олег відчув, що починає дратуватися. — Ніно, природа його бажань цілком очевидна для будь-якого чоловіка. А тим більше для запального італійця. Ну не можна ж бути такою наївною у твої роки!
Він пошкодував про сказане, перш ніж у повітрі затихло відлуння його слів, та було запізно. Ніна здригнулась, повернулась до нього й, ігноруючи його безпомічне «Вибач», дуже чітко промовила:
— Що ж, можливо, я таки надто наївна для свого передпенсійного віку, та відрізнити добру людину від злої можу на рівні відчуттів. Жоден інстинкт мені світу не застить.
— Люба, ну невже ти справді гадаєш, що пан Бава приїхав з Рима спеціально для того, щоб тут убивати жінок, що зогрішили? В Італії грішниць забракло?