Кривава осінь в місті Лева

Шевченко Наталка

— Слухай, ти ж молодчина! Хоч я майже нічого в тій бухгалтерії не розумію, але судячи з її обличчя, ти цю воблу просто припечатала! Якби вона прийшла, коли тут хазяйнував Боря, ми б із ним, напевно, вже давно сиділи б. Уся агенція в моєму лиці дякує тобі!

— Пусте, — відмахнулася Ніна. — Та, Радочко, все ж маю до тебе прохання. Оскільки я сьогодні показала себе з найкращого боку, то, гадаю, маю право втекти з роботи на пару годин раніше. У мене є справи в місті.

— Тю, та звичайно! Могла б і не питати — у нас же не якась там довбана корпорація. Бухгалтеру сидіти цілий день у детективній агенції, такій як наша, немає ніякого сенсу. Тим більше коли боса немає на місці. — Рада

підморгнула.

— У мене інша причина. Треба декого провідати.

Це була правда. Доки тривала перевірка, Ніна, обдумавши все, вирішила-таки знову навідатись до синьйора Даріо Бави.

Для чого? Їй закортіло придивитися до італійця ретельніше — попри відразу, що той у неї викликав. Спробувати познайомитися, ну й розговорити його. І якщо він — саме той, кого шукають... Ніна була певна, що зрозуміє це, навіть якщо той говоритиме ухильно. Олег, мабуть, глухий, якщо не почув двозначностей у словах Бави, які той виголошував у інтерв’ю. Ніхто не почув, окрім неї. Отже, вона сама і спробує все з’ясувати. Дуже обачно й обережно — не як дурненька героїня якогось тупого трилеру, ні. Щойно їй здасться, що ситуація пахне небезпекою, вона втече.

Просто викинути все з голови Ніна вже не змогла б.

Глава 8

«Дзиґи» вона дісталася близько п’ятої. До того часу хороша ще зранку погода остаточно зійшла на пси — холодний вітер видув з міста рештки пост-літнього тепла, а хмари взяли небосхил в потужну облогу, і темніти почало на годину раніше, ніж зазвичай. А коли Ніна ступила на вулицю Вірменську, згинаючись під напором буревію, ще й дощ зарядив — грубий, хльосткий і напористий. Останні метрів п’ятдесят до «Дзиґи» вона вже бігла під справжнісінькою зливою, збиваючи каблуки об бруківку, і тому в знайомі двері буквально влетіла; кулею проскочила через увесь коридорчик і загальмувала лише у дверях галереї.

Там було порожньо.

Тобто ні — всі роботи майстра Бави стояли на місцях, у плямах декоративного освітлення; бракувало лише відвідувачів, що й не було особливо дивним, зважаючи на погоду. Та, заклякши на мить на вході, Ніна одночасно відчула аж два різні страхи. Перший говорив, що в неї розгулялася параноя, яка й перетворила в уяві звичайного (хай і дещо ексцентричного) митця на схибленого вбивцю — ну які, які є ґрунтовні докази причетності італійця до злочинів, окрім її бурхливої фантазії та сумнівних передчуттів? Ніяких. З таким же успіхом вбивцею міг бути перший-ліпший перехожий. Другий же страх попереджав, що здогад її може виявитися вірним (у це було досить легко повірити, стоячи в напівосвітленому порожньому коридорі, наодинці з цими моторошними скульптурами у вигляді потворних тварин та людиноподібними монстрами), і коли так — що завадить майстру долота і різця перетнути їй горлянку, якщо він запідозрить дівчину в тому, що вона докопується до правди? Олег, на жаль чи на щастя, не знає, де вона, тому нічим не допоможе... хіба що Ніна зараз сама йому зателефонує, тоді все її приватне розслідування піде прахом ще на початку. Десь на дні Ніниної сумочки мав валятися старий газовий балончик, придбаний кілька років тому для теоретичного самозахисту, але чи зарадить він чимось, якщо синьйор Даріо — дійсно той самий психопат?

Одним словом, обидва страхи наказували їй забиратися геть, доки не пізно. Незважаючи на дощ. Промокне, зате житиме.

Наступної миті вона вже повільно йшла повз скульптури в глиб галереї — як ті ж дурненькі героїні трилерів, яких вона наче й не збиралася наслідувати. Порожнеча затягувала, як вир, і Ніна сердилась на себе — адже цілком очевидно, навіть у цьому багряному напівмороці, що тут нікого немає. І все ж... щось вело її

вперед. Непереборна сила цікавості — це одвічне прокляття Євиних дочок, а ще — прагнення на власні очі пересвідчитися в тому, що компанію їй наразі складають лише роботи синьйора Даріо, згуртувалися і підштовхували дівчину в спину сильніше від будь-яких рук. Ніні лишалося тільки зазирнути в утворену штучною ширмою нішу, щоб остаточно впевнитися — зала порожня. Точнісінько, як її голова. Тут немає нікого, на її ж, Нінине, щастя.

Щойно вона зробила це, як світло вимкнулося.

Темрява навалилася під акомпанемент далекого грому, і ця подія, якої вона аж ніяк не очікувала, миттєво паралізувала геть усі м’язи. Можливо, струм зник через грозу... а може, це синьйор Бава щойно захлопнув мишоловку. Справді, чом би й ні? А раптом він орендував для себе усю «Дзиґу», щоби почуватися тут повноправним хазяїном? Грошей-то напевно не бракує. І тепер з легкістю вполює її в пітьмі й зробить жертвою номер чотири...

Ні, не зробить — якщо вона вибереться звідси.

Завдання не з легких. Ніна зовсім забула, в який бік дивилася, коли світло зникло. Але точно не в бік виходу. Куди б вона зараз не пішла — ймовірно, наштовхнеться на одну з жахливих скульптур, а їй хотілося торкатися цих штук не більше, ніж самого італійця. Та що залишалося? Вона, як сліпець, витягла перед собою руки й обережно рушила вперед, рахуючи кроки. За п’ять — пальці все ще відчували порожнечу. За десять — теж. Невже вона рухається у вірному напрямку? Тринадцять. П’ятнадцять. На шістнадцятому пальці правиці боляче вдарилися об тверду поверхню, і Ніна зойкнула. Обережно помацала перед собою і торкнулася чогось огидно гладкого. Так і є, скульптура. Значить, їй треба рухатися лівіше. Ще п’ять кроків. Десять. Нічого. І ще десять.

Зовні знову гримнув грім, а коли його віддалені розкоти повільно змовкли, почувся інший звук — чиясь хода в коридорчику, що вів до галереї. Повільні кроки. Промінь слабкого світла ліхтарика окреслив дверний отвір з іншого боку і допоміг Ніні зорієнтуватися — виявляється, до дверей залишилося зовсім нічого. Але хто це йде? Працівник «Дзиґи» чи... Бажання подати голос вона в собі подавила. Не зараз. Спочатку треба побачити, хто це.

Джерело світла досягло дверей і зазирнуло до галереї. Ніна інстинктивно зробила крок убік, аби уникнути променя. Ліхтарик був маленький, кишеньковий, і висвітлював перед собою метрів два, не більше. Краще їй все ж залишатися непоміченою. Вона зробила ще один крок до стіни, а між тим у коридор проникнув короткочасний відсвіт блискавки з вулиці, що дав їй змогу долю секунди бачити темний силует того, хто йшов галереєю. Ніна впізнала його.

То був італієць.

Серце пірнуло у п’яти. Це точновін вирубав світло — інакше чому ж у нього ліхтарик? Зараз він її виявить, і тоді...

— Синьйорина! — приглушено покликав Бава. — Ви є тут?

Отже, він знає про її присутність. Їх розділяло щось близько трьох метрів, і Ніна вирішила, що зможе нечутно оминути майстра. Навшпиньках вона рушила в той бік, де мав бути вихід з галереї, і їй, мабуть, вдалося б проскочити, якби плече не зачепило щось довге і тверде.

То, напевно, було крило статуї-лелеки. Воно подалося, скульптура зсунулася на постаменті, і почувся відповідний звук. Ліхтарик миттєво повернувся в її бік, викриваючи Нінине місцезнаходження та засліплюючи їй очі.

Якби не той клятий параліч, що вже вдруге скував м’язи, вона б з лементом кинулася до виходу, але на ділі так і залишилася стояти непорушно, в полі зору синьйора Бави, котрий зробив крок, наближаючись.

— Синьйорина! — аж задихнувся він. — Санта Марія, синьйорина, як ви мене налякати!