Кривава осінь в місті Лева
Шрифт:
Нічого не пригадувалось.
Кава нарешті закипіла, Мстислава зняла кавоварку з вогню, розвернулася до столу і отримала блискавичний удар межи очі, котрий примусив її розплескати коричневий окріп по всій кухні та безвільною масою скластися до ніг велетня в чорному. Зір затуманився, все вицвіло й розчинилося, окрім цієї чорної плями, яка височіла над нею, як гора. Кілька миттєвостей гора була непорушною, а потім рвучко вхопила її за комір синього атласного «магічного» халата і потягла по підлозі до кімнати. Мстислава не пручалася — вона не могла. Ані руки, ані ноги більше не відчувалися, тільки шкіра повідомляла, що її волочать, неначе лантух ганчір’я, та вуха доповідали, що чорна постать важко хрипить на
Ольго, Господи, викличте кого-небудь. Не виходьте з ванної. Сподіваюся, у вас на шиї висить мобільний і ви вже когось викликаєте. Будь ласка. Будь...
Останнім, що побачила Мстислава, була стеля її кімнати.
Глава 11
Зранку, за той час, доки вони збиралися, одягалися і снідали, Олег сказав їй рівно шість слів. «Як ти себе почуваєш?» — відразу по пробудженні і «Хочеш кави?» — на кухні. У відповідь на кожне слово він отримав хвилину мовчання. Ніна почувалася жахливо, якщо казати по правді, а замість кави цілком могла б попросити соку цикути, але, як не крути, Сокіл не мав права так до неї ставитися. Так, вона наробила чортову купу помилок. Так, вона образила ні в чому не винну людину. І покарана була за це тим же вечором, ще й дуже жорстоко — її ледь не вбили. Її рідна мати заледве не перетяла їй горло. Шия й досі боліла, коли Ніна її повертала, а кровотеча не припинялася так довго, що пані Катерина вже думала проти ночі викликати «швидку». Поріз, як то властиво тонким і глибоким ранам, скнів, ніби хтось напхав туди товченого скла. І після цього всього Ніна не почула від Олега жодного втішного слова! Тільки звинувачення та малоприємні узагальнення про рівень жіночого інтелекту. Ну аякже, джентльмен приніс у жертву свою гордість! Його честь постраждала! Через свого нетямущого бухгалтера він мусив благати про вибачення і терпіти знущання Пасківа! Знущання!Наче йому чоловічу гідність дверима защемили чи під нігті пхали розпечені голки! Що тоді казати їй? І що їй робити? Повіситись?
Цілу ніч Ніна провела, блукаючи втомленим поглядом по темних кутках кімнати. Сна не було в жодному оці, і дивуватися цьому не випадало. В голову юрбами лізли думки, здебільшого самовбивчі, і було страшенно прикро через те, що Олегу, як з’ясувалося, на неї начхати. Тобто ні, не так категорично, але. йому плювати на те, що вона думає. Він сам сказав. Практично він заборонив Ніні думати взагалі: «все одно у тебе це не виходить». Це він оголосив, коли вони вже сідали до «б’юїка». Звісно, він співчуває їй через матір, і все таке, однак співчувати дівчині й щось до неї відчувати — між цими двома поняттями є суттєва різниця. Утім, жодну зі своїх тяжких дум Ніна не квапилась оприлюднювати. Мовчки залізла на заднє сидіння автомобіля, проігнорувавши відкриті для неї передні дверцята, мовчки загорнулася в кофту — відучора вона ніяк не могла зігрітися — і мовчки, без єдиного слова, затулила вуха руками, даючи зрозуміти, що музику шеф увімкнув заголосно. Ніна усвідомлювала, що тепер, в разі якщо їм вдасться — а сумнівів у цьому майже не було — покласти матір до психлікарні, ніщо не завадить їй спокійно повернутися додому.
Вона лише не була впевнена, хоче вона цього чи ні.
До відділка вони дісталися швидко, і черговий у приймальні — чи як там правильно називалося це чистилище, — глянувши на неї, розплився в огидній нікотиновій усмішці. «Схоже, це і є популярність», — сердито подумала Ніна. Вона вже стала тут знаменитістю, трясця цьому всьому. Видно, вчорашню античну трагікомедію на сучасний манер, із безвинно обмовленим майстром-італійцем, Пасківим-паяцом та Соколом, що кається, деякі невгамовні глядачі в погонах залюбки переглянули б на біс.
Пасків був на місці
— Отже, — радісно потираючи руки, мов хірург-ентузіаст перед ампутацією, проказав начальник, — до справи. Ніно, цей бовдур двометровий пояснив вам, що від вас потрібно?
— Я й так знаю, що від мене потрібно. Я ж детективів начиталася. Де Олегові свідчення?
Ніна говорила сухо, але на Пасківа це діяло, як гімн України — на глухонімого від народження. Він передав дівчині дрібно списаний папірець, а вона, не читаючи, підписала його і повернула майору. Той дуже здивувався.
— Як ви можете бути такою довірливою? А якщо там було зізнання, що убивця — ви?
— Пасків, щось ти такий веселий зранку, — не давши Ніні відповісти, встряг Олег. — Я боюсь біди. Командуй вже, що нам робити далі, і май на увазі — у мого бухгалтера свій метод читання. Вона ніби охоплює всю сторінку поглядом за якусь секунду.
— І має язика, щоби сказати це самій, — закінчила Ніна. — А крім того, від свідчень досить легко відмовитись.
— Ваша правда. І то люкс, як ви така здібна, — підшиваючи протокол до теки, захопився майор. — Зараз мусите звернутися до найближчого травмопункту — зафіксувати поріз. Сокіл хай або з вами йде, або тут чекає — байдуже, як хоче. А я піду Сазоненку кланятися, щоб той виніс постанову про проведення психіатричної експертизи.
— Гляди, поперек не зламай, — буркнув Сокіл.
— Не бійся, ми з ним загартовані. Ну, так що? Будем мамцю пакувати, на Кульпарків відправляти?
Ніну пересмикнуло. Олег скривився.
— Це що, кращі зразки міліцейської поезії? Ти такий дотепник, Пасків... з баяном на похорони часом не ходиш?
— На твої — прийду з баяном, обіцяю. А вам, Ніно, мушу сказати прямо: буде ваша мама в божевільні чи ні, та якщо з’ясується її причетність до цих звірячих убивств. — Сергій зробив багатозначну паузу. Ніна якусь мить дивилася на нього, не розуміючи, про що йдеться, а потім зойкнула і безпомічно озирнулась на Сокола.
— Але ж я... тобто вона не могла... я ж усе пояснила! Олеже, ну що ти мовчиш?!
— Що я можу сказати? Тільки повторити — з твоїх слів, — що в неї є алібі на час убивства Сніжани Доброхот, забезпечене тобою ж.
Ніна довго дивилася в підлогу, перш ніж вимовити:
— Дякую, начальнику.
— А на два попередні випадки алібі є? — пожвавився Сергій.
Не підводячи очей, Ніна видихнула:
— Я не пам’ятаю. Але мушу сказати вам прямо, Сірожо, — за потреби я освіжу свою пам’ять. Господи ти боже мій, ви що, всі тут показилися? Та моя мати цвях у стінку забити негодна! Вона зроду в руках не тримала отих ваших стамесок, якими груди розколюються, чи як їх там!
— Зате тримала ножі, правда ж? — солодко поцікавився майор.
Ніна підвелася.
— Я не піду знімати рану, — твердо сказала вона. — І експертизу проведу своїми силами і за свої кошти. На Кульпарківській це зроблять на моє прохання. Тому немає потреби в тій вашій постанові — не гніть дарма спину. Просто викличте спеціалізовану бригаду «швидкої допомоги» — наголосіть, що пацієнтка, ймовірно, хвора на шизофренію, і вони пришлють кого треба. Я не хочу бути вам чимось зобов’язана. Жодному з вас. Дуже рада, що моє лихо вас тішить. Приємно провести час, блазні кукурудзяні.