Кривава осінь в місті Лева
Шрифт:
— Борю, це безпринципні пасківські методи. Ми маємо бути вище цього. А ну, зазирни в дірку.
Лупибатько нахилився до отвору, в якому мав бути замок, і кілька секунд роздивлявся надра квартири.
— Жахливе видовище, — повідомив він, нарешті випроставшись. — Повний розгардіяш. Якась шафа з напіввідірваними дверцятами, скло у дверях вибите. Газети, папери. І смердить, як у кублі, навіть через дірку. Вас все ще турбує сумління?
— Так. Але останнім часом я його вдало ігнорую. Заходимо.
— Оце вже діло! — зрадів Борис. Він витяг з кишені хустинку, накинув її на ручку і штовхнув двері вперед. Ті відчинилися з рипінням, випустивши назовні цілу ароматичну композицію із запахів
— Швидше, — пошепки наказав Сокіл.
Вони прудко ускочили всередину. Олег наліг на двері плечем, і ті знову закрилися.
— Фу ти, ну і тхне, — скривився Боря. — Схоже, дядько себе довів до повного алєс гємахту. То що шукаємо?
— Ще сам не знаю. — Сокіл роззирнувся навколо. Квартира була двокімнатною. Інтер’єр не вражав вишуканістю: тут була вже згадана Лупибатьком шафа, ліжко (точніше, матрац із ковдрою на голому паркеті), тумбочка і пара подертих стільців, плюс гора газет, кілька кульків з якимись паперами і неймовірна кількість порожніх пляшок. Доки Олег задумливо вирішував проблему вибору, Боря сказав:
— Я гляну на кухні.
— Тільки відбитків не залишай, — порадив Сокіл і пішов у більшу з кімнат, з бажанням знайти які-небудь історичні відомості про хазяїна.
У шафі виявився одяг — пара костюмів (колись пристойних, а нині зім’ятих і засмальцьованих), драні спортивні штани та кілька сорочок різної стадії забруднення. Газети теж нічим не зацікавили — звичайна львівська преса, зібрана за кілька років. У цупкому поліетиленовому пакеті виявилися якісь рецепти й медичні виписки, заповнені незрозумілим почерком. Він продивився їх усі, потім відкинув пакет геть, присів біля найбільшої паперової кучі малої і заходився в ній копирсатися. Потроху серед медичних журналів та аркушів з друкованим текстом, схожих на шматки дисертації, почали знаходитися цікаві речі.
Наприклад, кілька грамот і дипломів про видатні медичні заслуги Олексія Ясинського, видані в різних містах України і Польщі. Такі зазвичай вішають в рамочках у директорських кабінетах на підтвердження професіоналізму. Рамочки, скоріше за все, наслідували долю дверного замка, проте грамоти цей чоловік чомусь залишив... і дивлячись зараз на їхній зміст, Олегу було важко повірити, що людина, яка їх отримала, могла б аж так опуститися. Наскільки ж потужною мала бути причина? Він сунув їх назад, до загальної купи.
На самому дні виявився фотоальбом. Сокіл рішуче витяг його, обрушивши при цьому всю паперову гору, але навіть того не завваживши. Альбом дійсно був альбомом, а не сучасною целофановою книжечкою десять на п’ятнадцять — велетенська масивна книга, зі сторінками з цупкого сірого картону та наклеєними на них фото (у більшості чорно-білими). Проте, як виявилося при більш ретельному огляді, частини світлин бракувало — вони були вирвані, лишивши по собі тільки намазані клеєм куточки. На тих фото, що вціліли, був зображений чоловік, і Олег вирішив, що це і є Ясинський. Щокастий невиразний суб’єкт середнього зросту був увіковічений у досить широкому часовому проміжку — перше фото датувалося тисяча дев’ятсот вісімдесят шостим роком. Там Ясинський, у білому халаті, був ще зовсім молодим і демонстрував на камеру диплом з відзнакою; схоже, то був випуск в якомусь медичному закладі. На всіх наступних фото він, як правило, теж був сам — на пляжі, на городі, на вулицях Львова, у салоні машини й таке інше. Оку не було за що зачепитись. Сокіл прогортав альбом до самого кінця, безрезультатно намагаючись розібрати по-медичному незрозумілі підписи під деякими світлинами, і не виявив нічого цікавого. Суто випадково після останньої сторінки пальці намацали якусь припухлість під обкладинкою з дешевого шкірзамінника,
Він бачив її цим ранком. На місці злочину.
Та відвідувачка з порізаними грудьми.
Усі частки головоломки в його голові активно заметушилися, намагаючись з’єднатися в одну цілісну картину, проте поки що їм це не вдалося. Чогось бракувало. Але те, що він щойно знайшов, було першим справжнім кроком до закриття справи — Олег це відчував. Залишилося віднайти кілька дрібних гвинтиків, які остаточно скріплять факти-уламки в єдине полотно.
— Шефе!
З кухні примчав Борис. В одній його руці був прозорий кульок, набитий порізаними блістерами з різнокольоровими пігулками, в іншій він тримав жменю ампул.
— Цей Айболить, схоже, не тільки квасить, а заразом ще й колеса ковтає та ширяється, — бадьоро повідомив він. — У нього в холодильнику транквілізаторів та різної наркоти більше, ніж харчів. Прямо тобі «Серце Ангела»!
— Я знайшов дещо цікавіше. — Сокіл продемонстрував весільне фото. — Цю жінку сьогодні знайшли на місці вбивства. Живою.
— Тобто це та, яку пошматували? — припустив Боря.
— Еге ж, вона. Чи не дивовижно, що наш добрий лікар з нею одружений?
— Ще б пак. Але ж її, дід казав, заперли в Кульпарків?
— І це теж дуже мене бентежить. Навряд чи старий навигадував. Судячи зі стану фотки, чоловік пошкодував, що розірвав її. Може, він так само пошкодував, що здав жінку до божевільні. Звідси все оце, — він кивнув на препарати в руках Лупибатька. — І ще в податковій мене запевнили, що він отримав страховку після пожежі в клініці. Теоретично мав би як сир у маслі качатися... Так що все це діло дуже недобре тхне. Але принаймні я точно знаю, кого ми відвідаємо наступним.
— Її? — Боря тицьнув пальцем у фото.
— Точно. А зараз...
Він не встиг уточнити, що саме вони робитимуть зараз, бо за дверима почувся шаркіт. Сокіл тільки встиг підштовхнути Бориса до кухні, коли в квартиру ввалився сам Ясинський. Олег обережно визирнув з-за рогу і зміг повною мірою оцінити разючі зміни, що сталися із цим чоловіком. Від того лощеного хлопця з альбому нічого не лишилося. Зараз перед ним був змарнілий та розпухлий ханига, з підбитим оком і розквашеним носом на геть зарослому лиці. Він, похитуючись, увійшов до коридорчика, затискаючи під пахвою пляшку оковитої, і зі стогоном привалився до стіни. Сокіл вирішив, що допитати його навряд чи вдасться. Принаймні, сьогодні. Та це вже й не було так важливо — знайдене фото дещо змістило акценти. Очевидно, що зосередитись треба зовсім не на цьому деградуючому екс-лікарі, історія якого вже більш-менш вималювалася, а на його дружині. Нинішній чи колишній, дідько її знає. Саме вона наразі є головною таємницею в цій історії. Правду кажуть — шерше ля фам, трясця...
— Ходімо, — шепнув Сокіл Борису й потягнув за собою. Вони вийшли в коридор, де хазяїн квартири досі мовчки підпирав стіну.
— Олексій Ясинський? — промовив він вже в повний голос, коли опинився за спиною колишнього лікаря.
— Бля!!! — той аж підскочив від переляку, сплеснув руками, й півлітра з голосним дзенькотом розлетілася по підлозі. Ця подія викликала в Ясинського кількасекундний шок, по завершенні якого той сповз навколішки із сповненим трагізму ревінням і спробував зібрати пляшку докупи.