Кривава осінь в місті Лева

Шевченко Наталка

— Погрожуєш, значить? — насупився майор.

— Ні. Просто попереджаю, як воно буде. А тепер перепрошую — мушу йти. Попереду ще багато справ. А тобі раджу насолоджуватись так званою перемогою, доки вона не перетворилася на пшик. Бувай.

Він вийшов з відділка, перш ніж Пасків устиг придумати чергову похабну шпичку, і притиснув телефон до вуха.

— Кажи, Борю.

— Я знайшов, шефе, — пролунав традиційно збуджений голос Лупибатька. — Була така хвора. Знаєте де? Під Миколаєвом. Це божевільня у селі Заклад, яка так і називається — Заклад. Я ті місця знаю. Вкрай моторошне місце, навіть удень. Можемо змотатися, якщо хочете...

— Хочу, — з ентузіазмом відповів Олег, сідаючи в машину. — Ще й як хочу. Молодець, Борю. Чекай, зараз буду.

Він лихо вирулив з міліцейської парковки і помчав до «Дерріка».

Настав час про все дізнатися.

* * *

Борис не перебільшував — це Сокіл зрозумів ще на під’їзді

до Заклада. Оточений з трьох боків лісом, котрий в минулому був велетенським ландшафтним парком, цей досить маловідомий населений пункт справляв моторошне враження і, по честі кажучи, відверто лякав. Був білий день, самий його розпал, однак тут, в тіні більш ніж столітніх напівголих дерев, цей факт здавався якоюсь прикрою календарною помилкою, і насправді навколо царювали сірі, туманні сутінки. Олег лишив свій «б’юїк» біля старого, захованого під мохом та кущами цвинтаря і, сторожко оглядаючись, — хоча завжди остерігався живих більше, ніж мертвих, — попрямував до головного корпусу. На очі йому де-не-де потрапляли величезні кам’яні хрести з напівстертими написами, і, слово честі, Сокіл не вельми здивувався б, побачивши біля одного з них загорнуту в хрестоматійний чорний плащ фігуру самого графа Дракули. Боря крокував поруч із шефом і з усіх сил намагався не озиратися. Вони проминули неоготичну католичну капличку, котра за розміром майже не поступалася Єлизаветинському костьолу у Львові, але носила на собі виразні ознаки руйнації — час і людське нехлюйство зробили свою справу. По дорозі Борис устиг зробити шефові маленький екскурс, і нині Олег знав, що, окрім психіатричної лікарні Миколаївського району, тут також знаходиться виправна колонія, і це аж ніяк не покращило йому настрій. Він ніколи не був тут раніше і конче не хотів би потрапити сюди знову, незважаючи на похмуру красу цього місця, — це був якраз той випадок, коли краса породжувала страх і від складного коктейлю цих почуттів добряче тремтіли ноги. А коли вони, проминувши утикане нині вже сухим очеретом озеро, вийшли до головного корпусу, дар мови сказав Олегу «Прощавай» на добрих п’ять хвилин. Будівничий цього замку цілком міг би стати першим пацієнтом психлікарні, бо явно страждав на гігантоманію. Сокіл і сам гаразд не знав, що очікував побачити — можливо, якісь примітивні лікарняні будівлі, подібні до бараків, але чого він точно не чекав, так це замку в стилі середньовіччя, що затуляв собою небо. До головного триповерхового корпусу були приєднані два чотириповерхові крила, зі стилізованими під сторожові баштами висотою в п’ять поверхів, і на фоні цього кам’яного буйства Олег уперше в житті відчув себе зовсім маленьким. Ну просто крихітним. Таких відчуттів він не пам’ятав навіть у дитинстві, і цей дебют його не потішив. Приклавши долоню козирком до очей, Сокіл уважно роздивлявся палац — назвати його інакше означало б образити пам’ять власника. Палац сильно постраждав від численних перебудов, чиєю метою, вочевидь, було позбавлення його «панських витребеньок» у вигляді декору, і з цим, безумовно, успішно впоралися. Пошарпані, зарослі мохом стіни аж волали про допомогу, вікна були заґратовані іржавими решітками, а на третьому та четвертому поверхах деякі з них, за відсутності коштів на скло, просто заколотили фанерою. Однак ніщо — ні безтямна людська рука, ні плин часу — не змогло знівелювати враження, яке цей кам’яний монстр справляв на оточуючих, та й на саме оточення. Здавалося, що споруда випускала в повітря флюїди жаху, наче кит — фонтан з пари та бризок. Всім своїм виглядом вона нагадувала велетенського кита, завмерлого та скам’янілого, який, проте, і не думає йти на дно. Олег завжди вважав себе адекватним і здоровим чоловіком, та мимохіть замислився: чи довго б залишався таким, якби опинився тут на лікуванні? Він гадав, що ні.

— Нам туди, — чемно прошепотів Боря за спиною в шефа, вказуючи рукою на центральний вхід, біля якого смутно маячило щось сіре, схоже водночас і на сільський клозет, і на будку вахтера. — Блін, шефе, та тут і нормальна особа шифером посунеться, у цій лікарні. Знаєте, як психіатри кажуть? Немає здорових людей, є необстежені пацієнти.

— Це точно про нас. Давай лишатися такими й надалі. — З цими словами Сокіл пройшов до буди, яка усе ж виявилася вахтовим приміщенням, а не туалетом, і, склавшись навпіл — бо тільки так йому вдалося побачити, чи є в будці хтось живий, — голосно і чітко сказав у напівкругле віконце:

— Нам потрібен Жмиренко Степан Федорович. Це лікар.

Дідусь-вахтер, на вигляд — ровесник палацу, витягнув з рота чорну люльку, душевно прокашлявся, потім навіщось зняв з голови синього фірмового картуза, з тих, котрі змушували носити таксистів ще за часів Радянського Союзу, покрутив його в руках і несподівано зичним басом відповів:

— Тю, ну вам треба — ви й шукайте. Хіба я вам бороню?

Утім, Степан Федорович знайшовся досить швидко — дорогу до його кабінету їм показала якась літня медсестра. Пройшовши довгим коридором з обідраними стінами та вікнами, шар пилу на яких практично унеможливлював проникнення до лікарні сонячного

світла, детективи опинилися у просторій кімнаті без дверей, зате з убогими меблями. Для відвідувачів там передбачався лише один стілець, напевно поцуплений з дитсадка. У кутку біля вікна стояла металева медична шафа зі скляними полицями, де зазвичай тримали медикаменти — дуже давно. Зараз на полицях лежав шар пилу, такий товстий, що в нього вже можна було висаджувати фіалки. На стелі підсліпувато блимала гола лампочка Ілліча, а вікно затуляли дві темно-вишневі штори — вірніше, колись вони були такими, а тепер нагадували дві драні ганчірки, невідомо навіщо причеплені до карниза. За робочим столом, що в славному минулому був шкільною партою, сидів дядько середніх літ у білому халаті, накинутому на плечі, і щось зосереджено записував у величезному журналі.

— Степан Жмиренко, так? — з порога звернувся до нього Сокіл, попередньо постукавши по дверному косяку.

Дядько звів на нього здивований погляд захованих за товстелезними скельцями окулярів очей.

— Ви до мене?

— Так, до вас. Дозволите увійти?

— Прошу.

Степан Жмиренко виявився дивною особою. Якоюсь ніякою. Він був не високий і не низький — Олег оцінив те, коли той підвівся, щоби привітатися. Не товстий і не худий. Не красень і не потвора. Карі очі в полоні окулярних лінз скидалися на мальків у банці, а губи, тоненькі, мов шворка, без упину зміїлися в посмішці. Можливо, згідно з медичною логікою, така зовнішність якнайкраще підходила для того, аби викликати в пацієнтів беззастережну довіру до лікаря і провокувати їх на відвертість, але Соколу довелося зробити над собою чимале зусилля, аби просто простягнути йому руку для привітання.

— Присідайте, — деренчливим, як звук працюючої дрелі, фальцетом запросив лікар. Олег та Борис перезирнулися і вмостилися на обтягнуту клейонкою кушетку, більше схожу за розмірами на підлітковий диван. — Ви є... гм... е-е...

— Іларіон Кашпор, судово-психіатричний експерт першої категорії, — поважно відрекомендувався Сокіл. — А це мій помічник, Семен Драч.

— А можна ваші, гм...

— ...Наш відділ зараз проводить дуже важливе дослідження психічних розладів у жінок, їх симптоматику і діагностування, і ми б хотіли отримати дані про одну із ваших колишніх пацієнток. Прізвище — Ясинська.

— Ясинська, Ясинська... А, так, пригадую, — це ви мені, гм, телефонували сьогодні?

— Я, — підтвердив Олег. — Нас цікавить історія її хвороби.

— У вас, гм, є відповідний запит із прокуратури чи, може, якесь інше письмове направлення?..

— Безумовно. — Сокіл поліз до кишені. — Ось офіційний запит особисто від Бенджаміна Франкліна у двох примірниках, — детектив поклав на стільницю двісті доларів. — Ваша допомога для судової медицини буде неоціненною.

— Розумію... гм... — Купюри перемістилися до нагрудної кишені білого халата. — А що, з Ольгою якісь проблеми?

— Ні, з Ольгою ніяких особливих проблем. Просто нас дуже зацікавив її випадок.

— Що ж, — Степан Федорович довго не вагався. — Я пам’ятаю її, так. Ясинська Ольга Микитівна... Дійсно, гм, випадок той ще. Маніакально-депресивний психоз, ускладнений проявами шизофренії. Ольгу Ясинську привіз сюди чоловік. Він був сильно схвильований, гм... воно й не дивно. Він сам лікар, знаєте. Хоча, звісно, і не психіатр, але... також пізнає клінічну картину. Ольга ганялася за ним із ножем, хотіла вбити. Типовий маніакальний синдром.

— Ви це самі бачили? — встряг Борис. Пан Степан глянув на нього із здивованим незадоволенням.

— Звісно ж, ні. Яким чином? Мене там, гм, не було. Та, як я вже зазначив, пан Ясинський — медик. Він переповів мені усі прояви, які спостерігав, а підстав не довіряти його словам я не маю. Стан пацієнтки промовляв сам за себе.

— Що ще вам переповів цей ваш колега? — запитався Олег. Безкінечні гмикання психіатра почали діяти йому на нерви.

— Він, гм, пояснив мені, що стало поштовхом до розвитку хвороби в його дружини. Вкрай сумна, гм, історія. Ольга Ясинська довгий час не могла завагітніти, а коли їй це нарешті вдалося, аналізи показали, що дитинча тяжко хворе. На, гм, генетичному рівні. У її, гм, віці таке часто трапляється. Довелося робити штучні пологи, на шостому місяці. Це стало настільки тяжким, гм-гм, стресом для жінки, що вона вбила собі в голову неймовірне.

— Здогадуюся — що її дитина була здоровою, а чоловік примусив Ольгу перервати вагітність, бо завів собі коханку, — проказав Сокіл, відчувши, як шкірою раптом забігали мурашки, у роті відчувся присмак міді, а горло пересохло. Шостий місяць. Боже. Ось звідки все почалося.

— О, то ви вже в курсі? Так, це стало її ідеєю-фікс. Чоловік сказав, що після пологів Ольга, гм, викрала свій плід. Витягла зі сміттєвого бака, гм. І куди вона поділа його потім, він не знав. Відтоді їй ставало, гм, дедалі гірше. Сюди її доставили у стадії загострення: постійні істерики з характерними емоційними реакціями, судоми, агресія до оточуючих, галюцинації. Вона пробула в нас повні чотири місяці. На контакт не йшла, проте загалом... її стан суттєво покращився і зрештою стабілізувався. Тоді ми її виписали.