Крок вікінга
Шрифт:
— Прогулянка тривалою не буде: за годину — перший зв’язок із Землею.
— А там і справді проминуло кілька віків, а може, й тисячоліть?
— Не озирайся назад так часто, бо в голові запаморочиться. Знаєш, краще про це не думати.
Однак не думати не могли обидва. Про покоління вчених у лабораторії, розташованій неподалік єдиного на планеті дикого плато, де вперше вдалося сколапсувати надщільну матерію і штучно створити «білу діру» — часовий тунель у безмежному просторі поміж двома світилами: «Службу зірки Бернарда», чия планетна система мала стати другою домівкою для землян. Про те, як давно вмерли,
— Будемо спокійно та сумлінно робити своє діло, — сказав Микола, натиснувши на останню кнопку. — І пам’ятати, що найкращі заміри можуть розбитися об дрібницю. Ще раз закликаю тебе до пильності.
Трап було спущено, а зелений вогник запевняв, що в радіусі трьохсот метрів астронавтам небезпека не загрожує.
Навіть не дочекавшись, поки до кінця розійдуться стулки дверей, Ів прослизнув у щілину й звів руки, вітаючи нову планету.
Вона була схожою на старовинний, трохи збляклий від часу і через те ще прекрасніший гобелен. Лускаті дерева з кронами тілесного кольору оточували галявину, де сів їхній корабель. У повітрі похитувалися схожі на земні ліани сірувато-бежеві рослини, м’яко контрастуючи з золотаво-смарагдовим небом. Дрібнолисті кущики клубочилися, мов дим, та й взагалі все навколо пливло, гойдалося, щомиті змінюючи обриси. Безліч відтінків ясно-брунатних тонів мінилися між червоним та жовтим, і на всьому лежав якийсь надвечірній лагід. Зірка Бернарда була в зеніті, однак світила притушено, мов крізь густий серпанок.
Незвична гармонія брала за душу, обіцяючи мир та добрі надії.
— Здається, що й справді все гаразд, — сказав Микола і почув у відповідь сповнене захвату зітхання молодшого товариша.
Ніяких стежок не було, і вони пішли навпростець, сторожко озираючись навсібіч. Те, що вони називали мохом, приємно пружинило під ногами, й їхні кроки поглинала незглибима тиша — ні шереху гілок, ні пташиного крику. Присівши, Микола торкнувся однієї з рослинок — в руці залишилось рожево-шоколадне стебло з тонким різьбленим листям, схожим на листя «заячого холодку». Найближчий кущ, стиснувшись у кулю, раптом безшелесно вибухнув, виметнувши вгору безліч спор. Озирнувшись на Іва, Микола побачив, що він обплутаний чимось схожим на брунатну павутину. Очі товариша сміялися за склом скафандра, і нагадував він хлопчика, який, тікаючи від грози, перебіг порослий високою травою луг, зібравши на себе пилок усіх квітів.
Вони вирішили пройти трохи в глиб лісу, про всяк випадок тримаючи напоготові лазерну зброю, але незабаром відчули щось схоже на сором за свою сторожкість: той самий палево-смарагдовий лагід пестив очі, та сама тиша дихала на них теплом і затишком — чужа планета ластилася до пришельців, мов пещена домашня кицька, переймаючи їх щасливою вмиротворенністю.
— Коли тут досі не завелись якісь аборигени, то гріх, щоб пропадало таке добро, — пробурмотів Микола. — Тло з середньовічних картин, такі собі райські кущі, хіба що, зелених барв бракує.
— Нічого! Звикнемо жити й без зелених, — озвався Ів.
Ввімкнувши мегафон, він раптом гукнув щосили:
— Гей-гей! А хто тут є живий!..
Ні
Микола не дав йому повторити заклик:
— Ще й справді озветься хтось з рогами та копитами, а ми ж далеко від корабля. Хоча… Жодних слідів вищих істот, тим паче мислячих, та й взагалі — нічого, крім рослин. Хоч би тобі якась комаха продзикотіла… немає й того! Але час вертатися. Ти уявляєш, як сприймуть на Землі наше запізнення?
— Сам радив про таке не думати. Ходімо. Нам є що повідомити.
Теракотова галявина, де вони залишили корабель, не скоро засвітилась поміж деревами, й під кінець вони майже бігли, наскільки їм дозволяв важкий скафандр. Подумали б, що заблукали, коли б не власні сліди, що чітко вирізнялися на моховинні. Ось кущик, від якого Микола відламав гілку, — де ж їхній корабель?
Там, де він мав бути, височів палево-шоколадний пагорб, на ньому ворушилися, мов черв’яки, гнучкі ліани.
— Вже й заплели! — вигукнув Ів. — Яка життєва сила! Нічого, ми її приборкаємо.
Микола спробував згребти рослини зі стінки корабля, й вони піддалися, проте нові негайно ж потяглися туди легкими хвилями, мов конденсувалися з повітря. Вирішивши не витрачати зусиль на марну боротьбу, він ступив у їхню масу, мов у болотяну твань, і сам собі не повірив, коли відчув, що виготовлена з базальтового волокна приступка прогнулася під ногами. Ціла хмара брунатних спор закрутилася перед очима, сплітаючись у химерне павутиння; розірвавши його, астронавт з жахом побачив, що двері останнього відсіку стали тонкими й дірявими, немов бляшанка, що хтозна-скільки пролежала на морському дні.
Їхній корабель танув на ідилічній теракотовій галявині, немов льодяник у пащі казкового чудовиська, — той корабель, що був споруджений з надміцних матеріалів, що витримав шалене полум’я сконцентрованого часу. Діставшись першого відсіку, зоряні мандрівники перевели подих.
— Ось вона, та «дрібниця», на яку не звернули увагу наші вчені, — гірко всміхнувся Микола. — А її ж знав ще Спіноза: він перший сформулював положення про константність законів природи, пізніше його підтвердив своїми розрахунками Масквелл.
— Спіноза? — перепитав Ів. — Це ж було дуже давно. І тоді людина вміла так мало…
Миколі ніколи було відповісти, бо прозвучав сигнал, що викликав на контакт із Землею. В його буденності було щось жахне, й астронавти здригнулися.
— Я — «Земля», я — «Земля», — чітко пролунав низький жіночий голос. — Екіпаж «Бернард-1», відгукніться! Минуло чотириста років відтоді, як ви стартували, однак ми про вас пам’ятаємо й з нетерпінням чекаємо від вас звістки. «Бернард-1», відгукніться!
Пильно подивившись на Іва, Микола став перед екраном:
— Я — «Бернард-1». Годину тому ми щасливо дісталися заданої планети. Вона гарна й затишна, її тяжіння таке ж, як і земне, а в атмосфері достатньо кисню. Та все складніш, аніж ми думали. Згадайте постулат Вернадського про те, що кожна речовина існує незмінною доти, доки перебуває в тих умовах, у яких виникла, а вихід за них спричиняється до перегрупування елементів. Тим-то наш корабель руйнується на очах. Здається, мрію Ціолковського про те, що людство розселиться по інших планетних системах, ще довго не вдасться втілити в життя. Бережіть Землю! Пам’ятайте про закон константності. Бережіть нашу Землю!