Крок вікінга
Шрифт:
Замок його був кілометрів за три від села; повільно йдучи до нього широкою дорогою повз вечірні згуки, подзенькування коров’ячих дзвіночків, запашні дими й зацікавлені погляди, що зблискували за парканами, Ігор вдивлявся в рожеву смужку обрію поміж горами й думав, що він фактично купив собі ще одне життя. От вийняв з кишені гроші і — купив: з блуканням по лісових нетрищах, з тишею, з сидінням перед вогнем, з читанням книжок і старих журналів, які братиме в тутешній бібліотеці. Можливо, з цікавими знайомствами. Та ні, знайомств не треба — має достоту натішитись самотністю.
Дерев’яні східці, які вели до його замку, були давно поламані й рознесені весняною водою — він видерся, чіпляючись за Дрібні кущики й траву. Обійшов навколо свого
Згадка про пов’язані з «душею» дерева прадавні повір’я в лісовій тиші пізньої осені збудила якесь прикре відчуття: належало б когось впустити поперед себе в господу, з якої давно вже вивітрився людський дух, — кішку або ж собаку. Та навколо не було ніякої живності, лише каркала на суку ворона та десь і без вітру порипувала стара сосна. Ігор через силу повернув ключ у великому заіржавленому замку.
Жінка, яка так дешево продала йому дім і трохи праці рук своїх, виявилась на диво сумлінною: велика житлова кімната, кухонька й маленький передпокій справді були ретельно вимиті, побілені, все в них лишалося на своїх місцях. У кімнаті стояло залізне, застелене смугастим ряденцем ліжко, два так званих віденських кріселка й маленький столик, заставлений чисто вимитим начинням, потрібним скромній людині в її самотині: два горщики, два полив’яних кухлики, плетена хлібниця, накрита полотнинкою, і — це вже зовсім розчулило Ігоря — мідний, до блиску начищений кавничок, вочевидь, зроблений у минулому столітті. В притуленому до груші-дички присадкуватому хлівці було повно дров.
Ігор затопив кахляну грубку, де тяга була чудова, й зварив у тому кавничку, що незабаром нагадав про себе мелодійним свисточком, привезеної з міста кави? з насолодою випив два кухлики і, почуваючись безмежно щасливим, ще раз похвалив себе за те, що піддався химерному пориву купити в Карпатах хату, який перейняв його одного разу під поганий настрій. Сподівався на маленьку, занедбану колибу, а доля послала йому цей і мальовничий замок з дикими кабанами та ведмедями, що підходять до самісінького порога, і, звичайно ж, з привидами…
Та вночі з привидами боротися було значно важче, ніж удень, і в цьому Ігор переконався, коли від кави прикинулося безсоння.
Він чув, як за стіною хтось зітхав, постогнував і ніби марив уві сні; часом до Ігоря долинали окремі, сповнені розпачу слова. «Пождіть!» — виразно почув він одного разу.
Ігор устав і ввімкнув електрику: це була єдина вигода епохи науково-технічного прогресу, про яку подбали спадкоємці, аби знайшовся покупець. В стінці, звідки долинали шерехи, намацав двері, прикриті широкими паперовими фіранками, колись, певне, блакитними. На них ледь проступали самотні журавлі, що, повтягувавши голови в плечі, стовбичили на порослому скупенькою рослинністю болоті. Придивившись, Ігор вразився небуденному хисту того, хто їх намалював; це були старі або ж немічні птахи, котрі не змогли відлетіти й приречено чекали своєї долі.
Раптом Ігор пригадав, що чоловіка, який тут жив до нього, одного дня знайшли застреленого в цій самій кімнаті; й досі невідомо, хто вчинив те лиходійство, кому завадив лагідний маляр, який постачав навколишні села своїми невибагливими творами.
Ігор поторгав грати на вікнах — вони незрушно сиділи в пазах, перевірив запори на дверях— міцні, хоч тримай оборону, однак все одно брало з-за плечей від того, що так-сяк забиті двері за фіранками вели у недосліджену кімнату: ну як можна було купити великий дім і полінуватися засвіт обійти його! Коли він врешті позбудеться
За вікном падав сніг, густий, лапатий, що хтозна-звідки й взявся в ще теплій листопадовій тиші: здавалося, хтось з того боку повісив на вікно білу запону, аби вберегти від лихого ока самотню людську постать. Від тепла з кутків дужче тягло мертвотним духом цвілі. «Пождіть!» — знову пролунало за стінкою.
Так, це було те, чого Ігор зовсім не чекав — страх! Сівши на ліжкові, спробував укоськати нерви: висміяти себе, збудити здоровий глузд — та що там може бути за тією стінкою? — але з того не вийшло нічого: страх ніби проступав разом із холодом, якого дім набрався за три десятиліття, і тепло грубки здавалося кволеньким росточком, що марно тягнеться до сонця з глухого льоху. Страх душив Ігоря, скручував тіло в болючу грудку, обсипав приском скроні; коли його тортури стали майже нестерпними, прийшли думки, а з ними і полегкість.
Ігор подумав, що смерть — це пульсар, який щомиті посилає нам свої сигнали, це — «чорна діра», де таємниче щезає час, замкнений у нашій свідомості, й що далі відбувається, ми ніколи не довідаємось, бо з «чорної діри» немає вороття. Коло за колом описує людське життя в гравітаційному полі смерті, щораз втрачаючи дещицю закладеної в ньому енергії — з думками, сміхом, диханням, хворобами, з радощами й болями, і того ми не помічаємо, аж поки підійдемо на відстань радіуса падіння в небуття.
Ігор думав, що оте відчуття невмолимого прискорення часу, — а воно у кожного з’являється з віком, — диктує внутрішній лічильник, який зіставляє уже прожите з тим, що залишилося попереду, його ж лишається все менше й менше… А як раптова смерть? Ну що ж, це катастрофа, що легко стається в сильних гравітаційних полях: внутрішній лічильник про неї не сповістить, і все ж таки людині, яку втягнула «чорна діра» смерті, в останню мить, можливо, відкривається відносність часу — в багрових відсвітах сповільнених секунд, останніх на цьому світі.
Ігор думав: куди дівається енергія, яку людина так Щедро віддає з усіма її життєвими виявами, і що це за енергія — електромагнітні поля, які фіксують фізики, досліджуючи наші випромінювання? Та ні, скоріш це має бути енергія гравітаційна — випромінювання тіла, що безперервно кружляє над «чорною дірою» смерті, та енергія не реагує з речовиною, а тому ніякі сучасні, прилади її не вловлюють, і все ж таки вона є і, можливо, не так уже й розпорошується в просторі, як нам здається. Болі й радощі вчорашніх днів котяться над Землею, аби Дорогою перейняти тих, хто готовий їх сприйняти; вуста померлих щось промовляють до живих, і живі самі не усвідомлюють як приймають ті пошепки мовлені слова: тихою мовою спілкується все суще у природі — мовою слабких, а не потужних електромагнітних полів, мовою полів гравітаційних… Пошепки мовлені слова стають твоєю суттю, і ти ніколи не дізнаєшся, що ти узяв, а що віддав, де ти, а де хтось інший, як не збагнеш непереборну таїну смерті.
Нараз Ігор помітив, що він важко дихає, ніби раптово зупинився в бігу: думки вислизали, меркли, й за мить йому вже не вірилось, що він замахнувся на такі складні матерії: ніби якийсь навальний вітер торкнув його в цій мертвій тиші й далі полинув, сколихуючи дорогою душі, котрі з якоїсь причини стали цієї ночі недремними. Все випадок у світі й водночас усе — закономірність.
Ігореві схотілося малювати, й він гірко пожалкував, що, пойнятий творчим зневір’ям, яке настало після омріяної виставки, не взяв із собою потрібного причандалля. Але в кутку стояли бляшанки з фарбами — тридцятилітньої давності, звичайно ж; розкривши їх, Ігор побачив, що вони зовсім свіжі, й вкотре здивувався люб’язності колишньої власниці старого карпатського замку. Вона так прагнула відробити свою завелику, як їй здалося, оплату за роботу прибиральниці, що навіть купила в найближчому містечку все потрібне для художника, навіть мольберт поставила в кутку І натягла на раму полотно.