Кульбабове вино
Шрифт:
«Завтра, — подумав Лео Ауфмен, — ми випробуємо мою машину, всі разом».
Серед ночі він прокинувся й зрозумів: щось його збудило. Десь віддалік, в іншій кімнаті, чувся чийсь плач.
— Сол? — прошепотів Лео, встаючи з ліжка.
У своїй кімнаті хлопець гірко плакав, сховавши обличчя в подушку.
— Ні… ні… — схлипував він. — Це кінець… кінець…
— Соле, тобі наснилося якесь страхіття? Розкажи мені, синку!
Та хлопець і далі гірко плакав.
І тоді, сидячи
Він відчув, як на голові в нього підіймається волосся.
Коли Сол, хлипаючи й здригаючись, знову заснув, Лео спустився вниз, зайшов у гараж і, затамувавши віддих, простяг руку перед себе.
Ніч була холоднувата, але металевий бік Машини щастя обпік йому пальці.
Отже, Сол приходив сюди вночі, подумав він.
Але навіщо? Хіба він нещасливий і потребує допомоги машини? Ні, він щасливий — просто хоче зберегти щастя назавжди. Чи можна ганити хлопця за те, що він розважливий, задоволений своїм життям і прагне жити так і далі? Звісно, що ні! І все ж таки…
Раптом нагорі із Солового вікна вихопилося щось біле. Серце в Лео Ауфмена мало не вискочило з грудей. Та він одразу збагнув, що то просто винесло вітром віконну завіску. А йому здалося, ніби з кімнати вилетіло щось живе, тріпотливе, і то цілком могла бути хлоп’яча душа. І Лео Ауфмен аж зметнув угору руки, так наче хотів перехопити її і заштовхнути назад у сонний будинок.
Тремтячи від ознобу, він повернувся до Солової кімнати, втягнув усередину колихливу завіску й міцно зачинив вікно, так щоб легка біла тканина більш не змогла вихопитися надвір. Тоді сів на край ліжка й поклав руку на синове плече.
— «Повість про двоє міст»? Моя… «Крамниця старожитностей»? Ха, це Лео Ауфмена, а то чия ж!.. «Великі сподівання»? Колись були мої, але тепер хай «Великі сповідання» залишаються йому!..
— Що це означає? — спитав Лео Ауфмен, заходячи до кімнати.
— Це означає, — відказала його дружина, — розподіл спільного майна. Коли син з батькової ласки лякається вночі до істерики, то саме час ділити все пополам. Геть з дороги, «Холодний дім» і «Крамниця старожитностей»! В усіх цих книжках немає такого божевільного мудрагеля, як Лео Ауфмен!
— Ти хочеш піти від мене, навіть не звідавши, що воно за Машина щастя! — заволав Лео Ауфмен. — А ти спробуй, то враз розпакуєш речі й залишишся!
— «Том Свіфт і його електричний нищитель» — а це чиє? — спитала Ліна. — Ну, тут нема чого й гадати.
І, зневажливо фиркнувши, тицьнула «Тома Свіфта» Лео Ауфменові.
На кінець дня всі книжки, посуд, одежу, білизну було поділено: одне сюди — одне туди, чотири сюди — чотири туди, десять сюди — десять туди. Ліна Ауфмен, геть заморочена тими підрахунками, мусила сісти перепочити.
— Ну гаразд, Лео, —
Лео Ауфмен мовчки повів дружину в сутінки. Вона стала перед великим, вісім футів заввишки, оранжевим ящиком.
— Оце таке щастя? — спитала вона. — То яку ж кнопку я маю натиснути, щоб відчути себе вдоволеною, радою і сповненою вдячності?
Тим часом коло них уже зібралися всі діти.
— Мамо, — сказав Сол, — не треба!
— Мені потрібно знати, на що я нападаюся, Соле. Вона залізла в машину, сіла і, хитаючи головою, подивилася звідти на чоловіка.
— Це важливо не так для мене, як для тебе, психований крикуне.
— Зроби ласку, — сказав Лео. — Ось ти сама побачиш! — Він зачинив дверці машини. — Натисни кнопку! — гукнув до вже невидимої дружини.
Усередині клацнуло. Машина легенько здригнулася, наче великий собака вві сні.
— Тату!.. — занепокоєно мовив Сол.
— Ти слухай! — звелів Лео Ауфмен.
Спершу не чути було нічого, тільки злегка дрижала машина від потаємного руху схованих усередині зубчиків і коліщат.
— Мамі там не погано? — спитала Ноемі.
— Ні-ні, їй дуже добре! Ось зараз… Ось воно!
З машини почувся голос Ліни Ауфмен:
— Ой!.. — А тоді знову, вражено: — Ого!.. Ви тільки гляньте! — вигукнула схована всередині машини Ліна. — Це ж Париж!.. А це Лондон!.. А тепер Рим!.. Піраміди! Сфінкс!..
— Сфінкс! Ви чуєте, діти? — прошепотів Лео Ауфмен і засміявся.
— Запахло парфумами! — здивовано вигукнула Ліна. Невидимий грамофон заграв вальс «Голубий Дунай».
— Музика! Я танцюю!
— То їй тільки здається, ніби вона танцює, — повідо-. мив присутніх Лео Ауфмен.
— Просто чудо! — сказала його невидима дружина. Обличчя Лео Ауфмена засяяло.
— Оце дружина — все розуміє!
Та раптом Ліна Ауфмен заплакала в Машині щастя.
Усмішка на устах винахідника миттю згасла.
— Вона плаче, — сказала Ноемі.
— Не може бути!
— Плаче, — сказав Сол.
— Та ні, не може бути, щоб вона плакала! — Здивовано кліпаючи очима, Лео Ауфмен притулив вухо до машини. — А проте… таки плаче… як мала дитина…
Йому лишилося тільки відчинити дверці.
— Зажди. — Його дружина сиділа в машині, і по її щоках текли сльози. — Дай мені доплакати. І вона поплакала ще трохи. Приголомшений Лео Ауфмен вимкнув машину.
— Ой, ця машина — найсумніше місце в світі! — тужливо промовила Ліна. — Як мені тяжко на душі, просто жах! — Вона вилізла крізь дверцята. — Спершу там був Париж…
— А що ж негаразд із Парижем?
— Я ніколи в житті,і не мріяла побувати в Парижі. А тепер ти змусив мене думати про нього. Париж! Раптом мені так захотілося туди, а я ж знала, що все те не насправді!