Кульбабове вино
Шрифт:
— А чи справді все воно моє?
Чи, може, все це просто хитромудрі вигадки старої жінки, яка хоче переконати себе, що в неї було минуле? Зрештою, що згинуло, те згинуло. Ми завжди живемо в теперішньому часі. Може, колись вона й була дівчинкою, але тепер усе те позаду. Її дитинство давно минуло, і нічим його не вернеш.
До кімнати війнув нічний вітрець. Біла завіска затріпотіла на темній тростині, що вже багато років стояла, прихилена до стіни, поряд з іншими старими речами. Тростина захиталась і з глухим звуком упала в озерце місячного світла на підлозі. Зблиснула її позолочена головка.
«Ті дівчатка мають рацію, — сказав би він тепер. — Вони нічого в тебе не вкрали, моя люба. Усі ці речі вже не належать тобі теперішній. Вони належали тій, ким ти була колись, дуже-дуже давно».
«Ой лишенько», — подумки зітхнула місіс Бентлі. А тоді почула, немов записану на старій грамофонній платівці, що нараз зашипіла під сталевою голкою, одну свою давню розмову з містером Бентлі. І містер Бентлі, підтягнутий і церемонний, з рожевою гвоздикою на бездоганній, без жодної порошинки вилозі, казав їй:
«Моя люба, невже ти ніколи не зрозумієш, що час минає без вороття? Ось ти все намагаєшся бути такою, як раніше, а не такою, яка ти є сьогодні. Навіщо ти зберігаєш усі оті старі квитки й театральні програмки? З часом вони тільки завдаватимуть тобі болю. Викинь їх геть, моя люба».
Але місіс Бентлі вперто зберігала ті пам’ятки. «Цим ти нічого не зарадиш, — провадив містер Бентлі, помалу попиваючи чай. — Хоч би що ти робила, аби лишитися колишньою, ти однаково будеш тільки такою, яка ти є тепер, сьогодні. Час має гіпнотичний вплив. У дев’ять років людина вважає, що вона завжди була дев’ятирічна й лишиться такою довіку. У тридцять їй здається, ніби вона отак і балансує стільки років на цій прекрасній грані розквіту життя. А потім, коли тобі мине сімдесят, то ти вже назавжди, довіку будеш сімдесятирічний. Ти живеш, замкнений у цьому сьогоденні, чи то молодому, чи то старому, але іншого сьогодення тепер для тебе не існує».
То була одна з небагатьох, і завжди лагідних, суперечок у їхньому тихому подружньому житті. Містер Бентлі ніколи не схвалював схильності дружини зберігати всілякі пам’ятки.
«Будь така, яка ти є, поховай те, що минуло, — казав він. — Старі квитки — облуда. Зберігати всілякий мотлох — це щось ніби отой фокус із дзеркалами».
Коли б Джон був живий, що б він сказав їй сьогодні?
«Ти зберігаєш порожні кокони, — сказав би він. — Щось ніби старі корсети, в які тобі вже ніколи не влізти. То навіщо ж їх зберігати? Ти ж однаково не доведеш, що була колись молода… Фотографії? Ні, вони брешуть. Ти ж не фотокартка».
«А письмові свідчення під присягою?»
«Ні, моя люба, ти не сукупність дат, не чорнило, не папір. І не оці скрині з мотлохом і порохом. Ти — це ти сама, тільки та, що є отут, сьогодні, теперішня ти».
Місіс Бентлі кивнула головою, і їй стало легше дихати.
«Авжеж, я розумію. Розумію».
Тростина з позолоченою головкою німотно лежала на освітленому місяцем килимку.
— Вранці, — мовила до неї місіс Бентлі, — я знайду спосіб покласти цьому край і надалі буду тільки самою собою, теперішньою,
І вона заснула…
Настав ранок — сонячний, зелений, — і біля надвірних дверей, тихенько стукаючи в дротяну сітку, з’явились обоє дівчаток.
— Ви дасте нам іще що-небудь, місіс Бентлі? Якісь інші речі тієї дівчинки?
Стара провела їх з передпокою до бібліотеки.
— Ось бери. — Вона дала Джейн сукенку, в якій у п’ятнадцять років грала роль дочки мандарина. — І оце, і оце, — віддала калейдоскоп і збільшувальне скло. — Усе беріть, що хочете, — сказала вона. — Книжки, ковзани, ляльки, все… Усе воно ваше.
— Наше?..
— Ваше і нічиє більш. А ви допоможете мені зробити одне діло? Я хочу розкласти на задвірку велике вогнище. Треба буде звільнити скрині й повиносити весь мотлох, щоб його забрав лахмітник. Усе те вже не моє. Ніщо не можна зберігати довіку.
— Ми допоможемо, — сказали дівчатка.
Місіс Бентлі рушила поперед них на задвірок з коробкою сірників у руці. Дівчатка несли за нею по оберемку старих речей.
І потім, аж до кінця літа, часто можна було побачити на веранді місіс Бентлі обох дівчаток і Тома, що сиділи, мов пташки на жердинці, і чекали. А коли з вулиці долинали срібні дзвіночки морозивника, двері будинку розчинялись, і з них випливала місіс Бентлі, засунувши руку в гаманець із срібною застібкою, і потім з півгодини усі вони, троє дітлахів і стара жінка, сиділи на веранді, ласували крижаними шоколадними брикетами й сміялися. Тепер вони були добрими друзями.
— Скільки вам років, місіс Бентлі?
— Сімдесят два.
— А скільки було п’ятдесят років тому?
— Сімдесят два.
— І ви ніколи не були молодою, ніколи не носили стрічок у кісках і отаких платтячок?
— Ні.
— А як вас звуть на ім’я?
— Мене звуть місіс Бентлі.
— І ви завжди мешкали тут, у цьому от будинку?
— Завжди.
— І ніколи не були гарненькою?
— Ніколи.
— Ніколи — ні мільйон, ні мільярд років тому?
У задушній тиші літнього надвечір’я дівчатка нахилялися до старої жінки й чекали на відповідь.
— Ніколи, — відказувала місіс Бентлі, — ні мільйон, ні мільярд років тому.
— Ти наготував свого записника, Дуг?
— Авжеж. — І Дуглас лизнув олівця.
— Що там у тебе вже записано?
— Усі звичайні справи і події.
— А, Четверте липня і все таке… Кульбабове вино, лава-гойдалка на веранді, еге ж?
— Ось тут говориться, що цього літа я вперше їв ескімо першого червня тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року.
— То ще не справжнє літо.
— Усе одно, це було вперше, от я й записав. Купив нові тенісні туфлі — двадцять п’ятого червня. Уперше бігав босий по траві двадцять шостого червня. Нумо, нумо, нумо — раз!.. Ну, а що маєш цього разу ти, Томе? Якесь нове «вперше», якусь чудасію про канікули — як там, приміром, зловили рака в річці чи павука-водоміра?
— Ще ніхто ніколи в житті не зловив павука-водоміра. Ти чув коли-небудь, щоб хтось його зловив? Ану, подумай!
— Я думаю.
— Ну й що?