Ліцей слухняних дружин
Шрифт:
Розпочиналося літо. Пора весільних роз’їздів наших старших однокашниць.
Навіть товстунка Сол ходила піднесена: виявилося, що той пан у візку – не просто мільйонер. Він іноземний нафтовий магнат з Південно-Африканської Республіки.
Він приїхав по неї у відкритому позолоченому авто, яке супроводжувало ціле «військо»
Від захвату у всіх нас тремтіли коліна. Ми розмахували букетами і осипали ними дорогу молодих.
Ох…
Увага до нас послабилась. Вчителі роз’їжджалися у відпустки. Заняття в класах плавно перетекли на подвір’я, де ми копирсалися в садку, висаджуючи квіти, чи вчилися їздити на конях, плавали в басейні, лежали в шезлонгах з романами в руках.
А ввечері співали гімн нашого ЛСД біля ватри:
Злетіть до неба, вогнища багаття!Щоб темні зорі засвітились радо!Ми сестри благочинності й завзяття!Ми діти злагоди, добра і ладу!У нас в очах – покора і повага,Ми свої душі на олтар кладемолюбові й вірності, родинної звитягиУ справах наших, до яких ми йдемо!Літню пору ми завжди любили найбільше. А цього року наші збори біля вогнища, пісні, квіти, пташиний спів, обриси нашого чудового величного обійстя мали для нас важливіше значення: прощання з безтурботною юністю. Адже восени на нас чекав «флігель наречених»!
Пані Директорка затвердила нам особливе «меню наречених» – фрукти, салати, соки-фреш. Все свіже, корисне, не обтяжливе для шлунка.
Щоб ми зберігали гарну фізичну форму і колір шкіри.
Адже зовсім скоро ми станемо «обраними»…
Дорогий щоденнику!
Пробач за поганий почерк!
Писати важко навіть
Що я роблю?
Що я роблю?!
Що я роблю!
Що я роблю…
Шояроблющояроблющояроблющояроблющояроблющоя…
Розділ другий
Саксофон
…Барс сказав, що можна підзаробити.
Я сказав, що давно поклав на їхній довбаний оркестр, доки в ньому грає Фелікс, цей самовпевнений хвалько, об чию голову я зламав його італійську флейту і тепер щомісяця, за постановою суду, мусив відшкодовувати збитки у вигляді ста зелених на місяць.
Але Барс сказав, що робить цю пропозицію саме через те, що Фелікс зламав палець і щонайменше з місяць не покаже носа в оркестрі.
До того ж замовники конче вимагають у музичному супроводі вечірки таких мелодій, як «Little Flower», «Love Story», «Melancolie», «Don’t Make My Brown Eyes Blue» та інше подібне.
– Сподіваюсь, старий, цю романтичну маячню ти ще пам’ятаєш? – знущальним тоном сказав Барс. – А оплата більш ніж пристойна: пару годин – п’ятсот євро.
– На всіх? – спитав я.
– Кожному, Ланце. Кожному! – сказав він.
Я присвиснув, і моя доля була вирішена миттєво.
Як з’ясувалося пізніше, не лише через гроші…
Вечірка, за словами Барса, мала відбутися в приватному ліцеї для дівчат, що знаходиться поза містом.
Доступ туди завжди був закритим і викликав купу пліток, чуток та вигадок. Ніхто в місті (та, гадаю, і в країні) напевне не знав, що там відбувається.
Судячи з газет, то був найкращий елітний навчальний заклад, в якому виховуються «справжні леді для справжніх чоловіків». Принаймні так писала про нього «Світська хроніка», публікуючи весільні фото «сильних світу сього», на яких поруч із новоспеченими олігархами чи їхніми насмердюченими парфумами мажорами стояли дивовижної краси наречені – учениці цього ліцею. Чисті янголята. Без жодного штриха в фотошопі.
Конец ознакомительного фрагмента.