Ліцей слухняних дружин

Відкриваючи кожну нову книгу Ірен Роздобудько, ніколи не знаєш, чого сподіватися. І щоразу залишається відчуття: оця – найкраща. От і кажу: «Ліцей слухняних дружин» – найкраща.

Ірен не одного з нас витягла з трясовини хандри, депресії, емоційного паралічу. Ніби простий текст – і раптом знаходиш точку відліку, аби жити. Отак завжди! Так

було в мене з її «Якби», «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю», «Все, що я хотіла сьогодні», «Лікарняною повістю»…

Що це за наркотична назва – «ЛСД»? Ідеться про наркотик залежних стосунків. «Певно, настав час подумати над тим, що не все в нашому житті – політика, кризи і «шоу-маст-гоу-он» (серед усього цього бедламу є ти, із власним коротким життям, із особистими переживаннями, із чудовими друзями й можливістю набувати власного досвіду), що ти людина, а не лялька і що… криза починається в голові. І якщо ти її туди допустиш – тобою буде легше керувати», – сказала мені письменниця в інтерв’ю, коли книга була у рукописі.

Це не детектив про сучасних гейш, не лавсторі, не соціальна фантастика. Це підкоп. А от під що – шукайте самі. Протест визрів у надрах гламуру: Ірен Роздобудько знає світ, про який пише, адже її ім’я пов’язане з журналами «Наталі», «Караван історій». І в тому, що саме вона повела читача за лаштунки «красивого життя», особлива пікантність ситуації.

Але є одна небезпека – проковтнути книгу одним духом, у читацькому азарті промчати від першої сторінки до останньої, відклавши невідкладне заради пригоди – і солодкої, і моторошної, не схожої на всі інші, у які нас уплутувала українська література. А важлива кожна деталь, кожна фраза – від безборонно-самотньої «Дорогий щоденнику…» до Пісні пісень тростини для саксофону. «Утрачений рай – це коли починаєш мислити самостійно».

Із «ЛСД» – як із полотнами імпресіоністів: маєш справу з мінливістю вражень. Але нічого категоричного, прокурорського… Читаючи один уривок, несподівано подумала про булгаківську Маргариту, що вирвалася з золотої клітки, а через десяток сторінок – про сусідську бабусю з її дідуганом-тираном, який, було, випивши за День Перемоги, показував домашнім кузькіну мать. «Страх – ось що тримає людину в шлюбі», – кажуть у Ліцеї слухняних дружин. «Ніжність і повага! Старенькі жінка й чоловік, що заходять у море, турботливо підтримуючи одне одного», – тепер уже впевнені читачі Ірен Роздобудько.

У «ЛСД» кожна знайде щось своє – цукрова лялечка з титулом «Міс Велика Країна», дівчинка-студентка, дружина нардепа, засмикана тітонька, яка снить про олігарха для дочки. І кожен – від крутого хлопця, хто має себе за хазяїна життя, до он того роботяги з кухлем пива в п’ятницю ввечері. Бо мужчини – як «наркоділери» щодо жінок: мають гріх – «велику чоловічу спокусу – розбестити невинну істоту протилежної статі. Тільки би знайти її – таке собі люстерко, у якому ти відіб’єшся на повний зріст із усіма своїми нездійсненними фантазіями, удаваним досвідом і пихатістю півня».

І не такими вже безневинними після

«ЛСД» виглядають усі ці кіношні шоу холостяків та казочки для попелюшок…

Дочитавши до крапки «ЛСД», одразу почала біло заздрити тим, для кого ця провокативна історія ще попереду. Щасливчики…

Тетяна Вергелес

Дорогий щоденнику!

Сьогодні день має бути вдалим. Адже вчора на уроці літсуду пані Вчителька призначила мене прокурором у справі мадам де Реналь. Суд повинен відбутися сьогодні на другій парі – і я натхненно збираюся до шкільної будівлі.

Поясню, чому мені так радісно на душі: ще ніколи, за всі роки мого перебування в ЛСД мене не призначали прокурором, все більше підсудною або, в крайньому випадку, другим чи навіть десятим свідком.

Це через мою, як каже Озу, «страусячу» натуру: коли треба щось відстоювати, ухвалювати рішення чи сперечатися, я ховаю голову в пісок. А сьогодні маю довести всім ліцеїсткам і пані Вчительці, що я не така вже нікчема!

Я заздалегідь перечитала «Червоне і чорне» мсьє Стендаля ледь не сто разів, підкреслила потрібні місця олівцем і вірю, що можу бути гідним прокурором.

Суддею буде Рів, адвокатом – Озу, а підсудною, тобто мадам де Реналь, – мовчунка Ліл. Побачимо, що з того вийде. Сподіваюсь отримати не менш як дев’яносто дев’ять балів.

Оскільки я лише починаю ці записи, то, як наполягає пані Директорка, яка вчить нас вести щоденники і писати листівки краснописом, а не на клавіатурі компа, як це роблять стріти, потрібно старанно змалювати «експозицію».

Тобто ту частину розповіді, з якої буде зрозуміло, як і де ми живемо, про що мріємо, чого боїмося і до чого прагнемо.

Постараюсь описати це якнайкраще, хоча воно й забирає багато часу. Але ж не можна заковтувати майбутній текст від самого початку, ніби машина для знищення паперів. Вправно викладати свої думки – одна з важливих речей у нашому навчанні і, звісно, подальшому житті, яке чекає на нас за стінами улюбленого закладу.

Отже, варто все пояснити. Тобто – створити «експозицію».

І почну я з наших імен, які стрітам можуть здатися трохи дивними.

Хоча ні! Спочатку ще пару слів про «стрітів».

Так ми називаємо всіх, хто перебуває поза межами таких пристойних навчальних закладів, як наш ліцей. Раніше, років десять-п’ятнадцять тому, їх називали «вуличними». Але мені здається, що «стріти» лунає краще і пристойніше, ніж це просте і трохи вульгарне поняття – «вуличні».

Зараз так вже не кажуть. Скажу більше: вимовити таке – все одно, що вилаятись. І отримати за це «червону догану».