Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
І то не є дзвінкий асортимент
метафор, слів, — на користь чи в догоду.
А що, не знаю. Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу.
"Я кину все. Я вірю в кілометри"
* * *
Я кину все. Я вірю в кілометри –
обвітрені, задихані
Багато їх у матінки Деметри,
Котра була богінею землі.
О, розмотай шляхи мені, богине!
Світ за очі від себе забіжу.
Рятуй мене, врятуй мене, бо гине
моя душа, задивлена в чужу.
Так ніжно, так беззахисно, так віддано,
так всупереч тверезому уму.
Врятуй мене розлукою і віддалю,–
ні спогаду з тобою не візьму.
В гірких оазах сонячної цедри,
де грім тримає зливу в рукаві,
де тільки версти, дерев’яні зебри,
пасуться в запорошеній траві,–
хай буде степ, хай буде ліс і гори,
хай вибухне земна твоя пралють,
коли лихі на око семафори
мені дорогу смутком переллють!
"Які щасливі очі у казок..."
* * *
Які щасливі очі у казок!
Я прокидаюсь, серце калатає.
Зима стоїть персидська, як бузок,
і жоден птах її не хилитає.
Мої палаци, вежі крижані,
я в першу мить не знаю навіть, де я, —
чи там, в дитинстві, чи іще у сні,
чи в Ірпені, чи в царстві Берендея.
Я в першу мить не знаю, що це — я.
Сосновий світ здивовано вивчаю.
Я прокидаюсь. І твоє ім’я
наповнить душу сонцем і печаллю.
"Як сірничок, припалений від сонця"
* * *
Як сірничок, припалений від сонця,
День спалахнув, обвуглився, погас...
Верба — мов чорний покруч ікебани.
Минає день. Ну от ми й піднялись
ще на одну щаблиночку страждання.
"Як холодно! Акація цвіте"
* * *
Як холодно! Акація цвіте.
Стоїть як люстра над сирим асфальтом.
Сумної зірки око золоте,
і електричка скрикнула контральто.
Я тихо йду. Так ходять скрипалі,
не
Єдина мить — під небом на землі
отак побути наодинці з Вами!
Ви теж, мабуть, десь тихо ідете.
Страждання наше чисте і терпляче.
Як холодно!.. Акація цвіте.
Як холодно! Душа за Вами плаче.
"Якщо не можна вітер змалювати..."
* * *
Якщо не можна вітер змалювати,
прозорий вітер на ясному тлі, —
змалюй дуби, могутні і крислаті,
котрі од вітру гнуться до землі.
«Проміння землі»
ЯКЩО ЦE ВИМАГАЄ ПОЯСНЕННЯ
Я вийняла серце і замкнула його у шафу,
у таку неспалиму шафу, на саме дно таємниці,
щоб ми зустрічались дерев'яно, мов шахи,
на чорно-білій оцій шахівниці.
На шахівниці днів і ночей,
під шпичаками вічного цейтноту,
де кожен хід — всесвітній і нічий,
відсутність серця — то найбільша цнота.
Моя душа — як багатир Добриня.
Слова благають обезболить значення —
від ніжності пекучого «добридня»
до голубої дулі «до побачення».
Моя байдужність — довідка фіктивна.
Я зустрічей з тобою уникаю.
Цей простий спосіб — вельми ефективний,
хоч він здається, трохи унікальний.
Він в моїх непослідовних вчинках.
Величина постійна, як параметр.
Бо серце, знаєш, така пекельна машинка —
вибухне в мені, ще й тебе поранить.
Постскриптум. Любов —
небезпечна вихватка.
Призводить людей до усобиць і смути.
...Людина жартує у двох
випадках.
Коли їй весело. І коли їй смутно.
"Дніпро", кн. 12, грудень 4
"Я лісу не впізнала. Він горів"
* * *
Я лісу не впізнала. Він горів.
Ще ж був живий. Недавно. Позавчора.
Обвуглений корою стовбурів,
він був сумний, задуманий і чорний.
Гілки кричали в небо, як хрести.
Стояла тиша. Жаль було планету.
І я сказала лісові: — Прости!
Йшов гамадрил і кинув сигарету.
21.07.2003