Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

Оксеник Сергій

— Так-таки ніхто!.. — не повірив Василько. — А вовкулаки?

— Та що там вовкулаки! — вигукнув лішак. — Сама баба Яга — й та не внюхає!

— Справді непогана мітла, — з захватом промовив хлопчик. — Тільки воно все одно якось несправедливо виходить: вам одному таку цінну ступу, а нам на всіх якусь там мітлу…

— То візьміть іще казанок-самовар — без вогню можна все зварити, тільки води налий. Отой щербатий! — лішак показав брудним пальцем на казанок, дуже неохайний на вигляд.

Лисий подумав, що настав час старого вбивати.

Все, що можна було з нього витягти, вони вже витягли. А залишати такого ворога в себе за спиною — дуже небезпечно. І чого, здавалося б, простіше: тільки махни палашем, і голова відділиться від тіла. Але взяти отак і вдарити беззбройного діда, який ще й сидить на підлозі, він не міг. Просто рука не піднімалася.

І тут до Лисого дійшло очевидне: коли лішак говорив про казанок і вказував на нього пальцем, Лисий бачив і палець, і казанок. Він тепер усе бачив у хаті! Світало, і крізь невеличке віконце в хату запливало світло.

Тепер стало зрозуміло, чому дідуган так нервував і мружився. Тепер стало помітно, що він поступово, не підводячись із підлоги, зміщується подалі від вікна. Йому треба було все вирішити до того, як зійде сонце. Сови вдень сліпі.

Чергові правди лішака

— А що ви, діду, збираєтеся зі ступою робити? — втрутився Лисий в розмову.

Лішакові не сподобалося запитання.

— Хлопче!.. — він хотів перевести мову на інше, але явно не знав, на що. Нарешті придумав: — Он баба Яга скоро прокинеться! Давайте вирішувати, вбиваєте її чи ні! Якщо ні, то як хочете, тоді я пішов. — І він удав, що хоче підвестися з підлоги.

Івась зробив ледь вловимий рух, ніби готовий випустити стрілу. Лішак завмер.

— Та що ж це ти, хлопче, такий нервовий!

— Я не розчув, що ви, діду, про ступу сказали? — перепитав Лисий.

— Та далася вам та ступа! Ступа як ступа, нічого особливого. Давайте щось вирішувати, кажу!

— Ви як наче кудись поспішаєте, — повільно промовив Лисий. — У нас цілий день попереду. От зараз у тому казанку зваримо окропчику, настоїмо його на травичці — он у баби травички скільки! Все обговоримо, а тоді вже й рішення будемо приймати. Сидите ви зручно, в хаті не холодно… Ви з якою травичкою чай питимете? Вибирайте.

Лішак вибухнув гнівом.

— Не хочу я вашого чаю! Не п'ю я гарячого! Немає тут у баби трави, яку можна настоювати й пити! Це все дурмани й отрути! Не скажу я вам, де яка трава! Ніколи мені тут з вами сидіти! Відпустіть мене негайно!

— Чого це ви так нервуєте, дзіду? — здивовано процідив Василько. — Ви так поводитеся, ніби вас сюди запрошували на смачний обід, а нагодували чимось геть згорілим… Слухай, — звернувся він до Лисого, — а давай наваримо окропу і в різних посудинах поназапарюємо різної трави. Будемо давати дідові куштувати й дивитися, що з того вийде. Так і з'ясуємо, де яка трава.

І Василько рушив до полиці, на якій стояв щербатий казанок.

Дідуган не на жарт злякався.

—

Діточки! — заторохтів він. — Дітлашечки рідненькі! Та невже ж ви справді вирішили вморити бідного діда! Та не потрібна мені та ступа! Забирайте її! Самі на ній літайте! Нічого мені тут не потрібно! Забирайте що хочете! Тільки ж не поїть мене цією поганню! Та хіба ж можна такі муки!.. Та ж люба малечо!

Лисий ледь не розреготався. Це ж треба, який артист із Василька — він так переконливо вдав, що справді збирається заварювати трави, що Лисий і сам злякався, мовляв, той зараз отруїть лішака.

— І як же вона літає? — поцікавився Лисий, намагаючись говорити суворо, без сліду сміху в голосі. А Василько тим часом наливав з баклажки воду в казанок.

Лішак нервово вовтузився на підлозі. Він уже не міг бачити, що робить Василько, але чув, як ллється вода в казанок, і це геть затьмарило його обережність.

— Звичайно літає! Звичайно! — він аж вигукував пояснення, ніби силою голосу намагався зупинити хлопця. — Сідаєш у неї! З мітлою безслідною! Вказуєш держалном, куди тобі треба, й летиш собі! Тільки при посадці треба не розбитися! Чуєш, дитиночко? — вже репетував він. — При посадці обережно треба!

Поки він верещав, над казанком справді з'явилася хмарка пари, а незабаром у ньому забулькало — окріп був готовий.

— Та вилий же його! Вилий, кажу! — криком кричав лішак. — Не можна його пити! Не можна!

Василько озирнувся й повільно та розважливо промовив:

— Щось я вас, діду, ніяк не зрозумію. То ви казали, шо в казанку можна все вариць, а тепер кажете, що навіць чистого окропу не можна пиць… Невже знову неправду казали? Це дуже недобре. Людина вашого віку повинна будь чесною. Хіба ж можна дуриць дітей? А ще казали — з надією дивицця в завтрашній день! А як нове покоління виросте таким же брехливим, як і ваше?! Ні, діду, треба вас цим окропом напоїць.

— Дітоньки, ріднесенькі, — вкрай перелякано залопотів лішак, — не губіть, я все розповім. Казанок варить мертву воду. Нею добре лікувати рани й виразки на тілі. Вона заживляє. Але здорового вона вбиває… Вбиває…

— Ага, тому ви нам і радили скористатися казаночком. Мудро. Ну, а щодо ступи як? — Василько перелив окріп у велику миску й підступив з нею до лішака.

— Про ступу все чиста правда! Чиста правда! І про самоносний рогач чиста правда!

— А про мітлу?

— І про мітлу… Діточки, не губіть нещасного! Скільки я від баби Яги натерпівся — так тепер через неї ще й мертвої води випити… Та де ж справедливість!..

І тут сталося те, чого ніхто не очікував. Лішак був такий заляканий, засліплений уже дуже яскравим світлом, що пильність хлопців притупилася. Вони навіть не зрозуміли, що відбулося. Раптом миска з рук Василька з гуркотом упала на підлогу, розбризкавши мертвий окроп, а сам хлопчик опинився в руках лішака, який тепер стояв на двох ногах, притиснувшись спиною до печі. Гостре лезо ножа приставлене до Василькового горла.