Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

Оксеник Сергій

Лисий зупинився як вкопаний. Цього не може бути. Тінь не може бігти перед ним, якщо вони йдуть на південь! Невже Леля втратила орієнтацію і зробила коло? Зараз вони не наближаються до Руїни, а віддаляються від неї! Лисий знову побіг навздогін, щоб зупинити Лелю й дітей. Сліди вели на північ, але наздогнати хлопець ніяк не міг. Йому здалося, щось подібне з ним уже колись було. Він пугукнув. Відповіді немає. Потім спробував закричати кажаном, як Леля. Вийшло не так добре, як у неї, але досить голосно. Відповіді знову не було. Як же він міг так відстати!

А

потім побачив, що біжить не навздогін, а назустріч слідам. Лисий знову зупинився. Помилки бути не могло — діти пройшли в зворотньому напрямку. Він обернувся на південь. Сліди обривалися. Там, звідки він прийшов, взагалі не було ніяких слідів — навіть його власних. Після хвилинного очманіння Лисий зрозумів, що це якраз правильно — мітла знищила всі сліди за ним. Але ж він ішов назустріч дітям! Отже, вони пішли далі на південь, а він, очманівши від спеки й задухи, якось примудрився розвернутися й піти в протилежному напрямку.

Лисий розвернувся й побіг на південь. Він уже вирішив не замітати сліди, просто поклав мітлу собі на плече. Він біг і біг, але ніяк не міг натрапити на те місце, де збився зі сліду й пішов у зворотньому напрямку. Ось він перетнув сліди кабанів. Вони пройшли на захід. А тоді, коли він побачив їх уперше? Здається, тоді вони йшли на схід… Він уже нічого не розумів. Десь тут він проходив, мітла ще тоді відновила кабанячий слід…

Стоп. Мітла відновила слід!

Лисий опустив мітлу й пройшовся нею по кабанячих слідах. Вони не зникли, але якось змінилися. Ніби те саме, але… Але змінився напрямок! Тепер кабани, виглядало, пробігли не на захід, а на схід. Виходить, мітла знімає верхній шар сліду й відновлює попередній. Якщо йти з нею по кабанячому сліду, рано чи пізно вона відновить сліди дітей. Але в який бік іти — на захід чи на схід?

Насамперед треба заспокоїтися. Треба сісти на пісок і подумати, все ретельно зважити. Тільки не тут — на кабанячій стежині, а відійти від неї подалі. Відійти, звичайно, на південь, ближче до мети.

Лисий прочвалав іще зо дві сотні кроків і сів під кущем на пісок. У затінку було легше.

Отже, треба спробувати згадати, коли він повернув на північ. Сам він повернути не міг — весь час ішов по слідах дітей. Найгірше ж те, що від дітей він ніколи не відставав. Тільки коли роздивлявся кабанячі сліди. Але це було недовго. Вони не могли відійти так далеко за цей час.

Стривай-но, зупинив він сам себе. Якщо вони йшли перед ним, то це вони повернули на північ і не помітили того. Може таке бути? Звісно, ні, але ж він ішов на північ! Тінь же бігла перед ним — Лисий це добре пам'ятав.

Тобто виходить так, що Леля мимохіть заблукала, весь час змінюючи напрямок руху, щоб обійти хай і нечасті, але досить великі за площею й дуже високі чагарі, зрештою випадково повернула на північ. Лисий ішов останнім, він був розслаблений, тому й не одразу помітив це. Але коли помітив, почав бігти наздоганяти дітей — і не зміг наздогнати. Отут уже ніяка логіка не працювала. Хай вони несуть ступу на рогачі, хай

вона майже нічого не важить. Але це все одно ноша. До того ж не могла Марічка так швидко ходити, щоб Лисий бігом не зміг її наздогнати!

З іншого боку, намагався Лисий думати розсудливо, з'ясувавши, що вони йдуть у протилежному напрямку, він побіг по їхніх слідах, аж раптом помітив, що біжить назустріч слідам. Чи не могло статися так, що він сам якимось чином перекрутився на місці й пішов на північ — по тих самих слідах, тільки в іншому напрямку, весь час збільшуючи відстань між собою і дітьми?

Ні, не могло так статися. Ніяк не могло. Бо весь час він тягнув за собою мітлу, яка знищувала сліди. Якби він сам розвернувся й пішов на північ, то ніяких слідів він би не бачив. Їх просто не могло там бути. Він не міг іти по слідах назустріч!!! Мітла знищувала сліди!!!

Лисий кинув на неї погляд, і йому здалося, що вона єхидно хихотить. Звичайно, мітла — вона і є мітла. І хихотіти вона не може. Але тут йому все стало зрозуміло. Тобто, ясна річ, далеко не все. Але всі ці божевільні події набули якогось змісту. У них з'явився автор, отже… Що «отже»?

Задуха, втома, самотність, від якої він уже відвик, — усе це заважало зробити якийсь висновок. Мітла все це накоїла? Швидше за все. Навіщо? Просто аби накапостити? Можливо. Що робити далі? Невідомо.

Раптом він відчув, що все роздратування знаходить вихід: він почав думати про Лелю і в усьому звинувачувати її. Мила вона, чистила всі ці відьомські причандалля! Щоб вони не вважали нас чужими! Аякже!! Розлючений, Лисий скочив на ноги, схопив мітлу і з силою пожбурив її кудись за кущі.

Це невеличке зусилля його трохи заспокоїло. Він знову сів на пісок і замислився. А може й не замислився, а просто застряг на одному запитанні: що робити?

Підступна мітла

Відповіді на це запитання не було. Натомість Лисий знову згадав повчання старого Інженера.

«Страх, роздратування і лють потрібні людині для того, щоб вона могла бути мудрою. Але стати мудрою вона може лише тоді, коли навчиться опановувати ці почуття.»

Хлопець похолов, зрозумівши, що він не просто порушив цю настанову, а порушив у найгірший спосіб: через його нестриманість могло бути завдано величезної шкоди не лише йому, а й решті дітей. Хоч як підступно повелася з ним мітла, але ж без неї не можна літати на ступі!

Лисий підхопився на ноги й побіг шукати мітлу, а як треба — то й просити в неї вибачення.

Він оббіг навколо чагарника, під яким сидів, і через який викинув мітлу. За ним майже зразу починався інший масив заростей. Між ними мітли не було. Малоймовірно, щоб Лисий так сильно запустив клятий віник, що той залетів аж у ті зарості. Але якщо так, то це дуже погано. Мітла могла ввійти між гілками держалном уперед. Як її тепер знайти?

Але шукати треба. Лисий витяг із піхов шаблю й заходився рубати чагарі. Тут і впали перші краплі дощу.