Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий
Шрифт:
Зрозумівши, що її не зупинити, Лисий мовчки поліз у ступу. Власне, спочатку довелося до неї дострибати на одній нозі, бо стати на поранену ногу він не міг. Ледве-ледве вдалося перекинути тіло через край ступи, при цьому, зачепившись пораненою ногою, Лисий ледве не знепритомнів від болю.
— Полетіли, — сказав він, влаштувавшись за спиною дівчинки.
Варто було б забрати в неї мітлу й правити самому, але хлопець не був впевнений, що його, такого охлялого, ступа буде слухатися.
— «… Побачиш великого хробака і сідай біля нього», а я дивлюся,
— Його дружина з'їла.
— Чия?! — перелякалася Марічка.
— Ну, не моя ж. Я ще не одружений.
— Прямо біля тебе?
— Прямо переді мною.
— Ох ти ж і злякався, мабуть! Я б нізащо не витримала.
Протягом усього польоту Марічка торохтіла без угаву. Її було просто не впізнати, хоча й раніше, власне кажучи, особливою мовчазністю вона не відрізнялася. А тут було так, ніби вона боїться замовкнути. Мабуть, справді боїться, подумав Лисий. Ще б пак! Хто б не боявся на її місці!
Дітей він побачив здалеку. Але тільки зверху їх, мабуть, і можна було побачити. Вони сиділи колом на невеличкій галявинці, зусебіч оточеній високими кущами. До того ж там росла трава, тож сиділи вони не на голому піску.
Марічка обережно опустила ступу, і їх одразу всі оточили. Леля мало не плакала, дивлячись на Марічку. Зараз важко було сказати, за кого вона більше переживала, — за неї чи за Лисого. Вона просто вихопила дівчинку зі ступи й почала її обціловувати.
Лисий стояв у ступі на одній нозі й відчував, що ще трохи, і він упаде, поваливши разом ступу. В голові макітрилося, нога пекла вогнем, видно її не було, але здавалося, що вона збільшилася щонайменше вдвічі. Він спробував сісти, але щойно почав згинати поранену ногу в коліні, відчув такий страшний біль, що не зміг стримати зойку.
Тільки тепер усі кинулися до нього. Хором почали виймати зі ступи. Лисий лиш зубами рипів, намагаючись не кричати. Мабуть, справи були зовсім кепські, бо на кущах з'явилося два круки, які завжди знають, де пахне мертвим.
Його з великими труднощами обережно поклали на траву, потім перевернули на живіт. Він чув, як ножем розрізали штанину, а потім запала цілковита тиша, а в цій тиші радісно крякнув крук.
— Що там? — крізь зуби процідив Лисий.
— Нічого, все гаразд, — швидко відповіла Леля, поки ніхто з дітей не встиг проговоритися. — Зараз усе буде гаразд.
Видно, мертва вода вже давно була зварена, бо Лисий відчув мокрий холод на нозі. Це було приємно. Прохолода трохи вгамовувала біль. А далі, мабуть, вода проникла в рану, бо стало так боляче, аж усе попливло перед його очима, і свідомість залишила його.
5. Таємниця орлиного лісу
Чистий ліс
Лисий прокинувся першим. Сонце ще не зійшло, тільки легкі хмарки
Лисий сів і обдивився ногу. Литку оперізував величезний червоний рубець. Рана досі не зажила, незважаючи на мертву воду. Однак пухлина спала, він поворушив ступнею, пальцями — все працює.
Попід кущами спали діти. Тільки Івася серед них не було. Трохи віддалік, накрита гіллям, стояла ступа. Це добре. Якби прилетів лішак, то з неба ступу він би не побачив. Та й дітей не побачив би, якби не спустився зовсім низенько. Круків на кущах також не було — отже, його справи не такі кепські, як здавалося вчора.
Але де ж Івась? Мабуть, чергує. Це добре, якщо так.
Лисий підвівся на ноги. Одразу прокинувся біль у нозі, хоч і не такий страшний, як учора. Він пройшовся по галявині — ходити можна, якщо спробувати не помічати болю.
Тут же прокинулася Леля.
— Ну, як нога?
— Нічого, ходити можу. А де Івась?
— Я тут, — долинуло з-за кущів. — Усе гаразд.
Решта дітей також попрокидалися і, ще не звівшись на ноги, засипали Лисого запитаннями про вчорашній день.
— Поцім усі розмови, — перебила їх Леля. — Зараз швиденько снідаємо й у пуць. Попереду цяжкий день.
Після сніданку Леля злітала на розвідку, ще раз подивилася дорогу, яку напередодні вона вже оглянула. Вирішили йти вздовж малої ріки, але на добрій відстані від неї. Ближче до великої ріки починалися піски — великі галявини, а вони вже з'ясували, що такої дороги не люблять.
Одразу й вирушили. Леля йшла попереду, Лисий — останнім. Усі уважно дивилися під ноги, щоб знову не втрапити в халепу зі свавільною тінню.
Чи то Лисий розходив ногу, чи то вона дедалі більше заживала, але вже через годину-півтори путі жодних клопотів від неї не було.
За дві години ходу звідси вчора пройшов такий сильний дощ. А тут, здавалося, дощу не було вже багато днів — трава в прогалинах між кущами стояла зовсім суха, пісок вільно сипався й у грудки не збивався, кінцівки листочків на кущах почали жовтіти й скручуватися в дудочки. Час від часу з чагарів вилітали пташки, і це означало, що ніхто їх раніше не турбував, що дорога безпечна. Та й живіт Лисого поводився спокійно — відчуття небезпеки не приходило.
Коли сонце вже стояло високо в небі, знайшли струмок. Марічка перша кинулася до нього, набрала в долоні води й роздивлялася її прискіпливо й уважно, наче то була незнайома їжа. Потім занурила обличчя в долоні, озирнулася на всіх і радісно засміялася. Діти кинулися до води. Попили, помилися, ще й влаштували дитячу гру в оббризкування. Лисий тим часом зловив двох вужів, і вони пішли на обід для всієї ватаги. Леля знову полетіла в розвідку, а малі повернулися до струмка. Здавалося, припинити ці забави не здатен ніхто, але прилетіла Леля й припинила одним словом.