Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
Шрифт:
Правильно думала.
— Васильку! Опусти арбалета, я тобі сказала! Краще погукай собаку. Може, він сам здереться, а я страхуватиму внизу. Якщо, не приведи, зірветься, постараюся його зловити.
— Глино! До мене! — гукнув хлопчик.
Пес кинувся до поваленого дерева, та зразу ж спинився й недовірливо покрутив головою. Він нічого не сказав, але діти його зрозуміли:
— Треба мене якось переконливіше переконувати. Це не так просто — здертися на це кляте дерево. — Мабуть, він сказав би щось таке.
Леля зняла баклажку з паска
— А мені!? — гавкнув Глина, здивовано дивлячись на неї.
— Покажи йому воду, — крикнула вона до Василька.
Той відкрутив баклажку й трохи налив собі на долоню. Потім з долоні випив воду.
— Глино, йди дам води! — гукнув він, з насолодою облизавшись.
Пес знову смикнувся до дерева, навіть вискочив на стовбур, але знову зупинився й недовірливо поглянув на Лелю.
— Ти ж ближче, давай я в тебе нап’юся.
— Ні, — похитала вона головою. — Йди до Василька.
Той вилив собі на долоні ще трохи води. Глина пішов угору по стовбуру, викрешуючи з-під кігтів золоту луску соснової кори. Леля, виставивши вперед руки, йшла під ним по піску, готова будь-якої миті зловити пса, якщо він втратить рівновагу й зірветься.
Метр, іще метр… Глина поглянув угору на Василька. Той миттю підніс долоню до рота й сьорбнув воду. Це подіяло. Пес пришвидшив ходу.
Леля дійшла до земляної стіни й зупинилася. Далі вона вже не могла підстраховувати собаку. Втім, стіна була зовсім не вертикальна — Глині лишалося пройти не менше п’яти метрів. Русалки мовчали. Схоже, вони теж затамували подих. Навіть вітерець ущух, нашорошено спостерігаючи за небезпечним сходженням.
Через два кроки він зірвався, коли залишалося зовсім мало. Панічно намагаючись зачепитися кігтями за стовбур, Глина спочатку втратив опору задніх лап, ще продер кігтями передніх глибокі рівчаки на дереві, а потім, не видавши й звуку, полетів униз. Крутий земляний схил пом’якшив удар, але зовсім позбавив пса орієнтації. Собака котився піщаним схилом зі страшною швидкістю, здійнявши хмару пилу й спричинивши невеликий обвал.
Леля встигла підхопити Глину, але сама не змогла встояти на ногах, повалилася разом із ним на пісок і запросто могла покотитись у воду, якби обох їх — дівчинку й собаку — не присипало землею, що зсунулася зі схилу слідом за Глиною.
Пса засипало з головою, тож він почав виборсуватися з-під завалу першим. А що Леля опинилася під ним, то їй іще й дісталося від собачих лап — Глина вже не вибирав, куди їх ставити. Тільки дочекавшись, поки він зовсім злізе, Леля почала відкопуватися сама. Собака виліз із-під землі, лизнув безпорадну дівчинку в обличчя і зараз же смачно обтрусився, засипавши піском ще й її голову.
— Дуже вдячний хлопчик, — сказали русалки.
Хоча Лелі зараз було не до сміху, та русалчин жарт їй сподобався. Втім, вона стрималася. Була вже лиха й на Глину, й на русалок, і навіть на Василька — невідь за що.
Звівшись на ноги, мовчки почала обтрушуватись. Але це було не так просто —
— Тебе помити — писаною красунею будеш, — прокоментували русалки.
Леля так і не могла розібратися, хто саме з них говорив, але намагалася не з’ясовувати. Взагалі не дивилася на них.
Заварив кашу казанок
— Так ніби ні на кого не дивися. Зрозуміла? Головне — простеж, щоб ніхто нічого туди не налив. Зрозуміла?
На кожне «зрозуміла?» Марічка кивала головою.
— І все запам’ятовуй. Зрозуміла?
— Зрозуміла. А хто ж би це почав щось лити в криницю? Криниця ж навіщо! Щоб не в неї лити, а з неї набирати воду. У нас у селі ніби й нема таких дурних, щоб у криницю воду лити…
— У тому й річ, — відповіла Наталочка, — що ми цього не знаємо. Зрозуміла?
Марічка кивнула.
— Тільки так, щоб ніхто не здогадався, що ти за ними стежиш. Зрозуміла?
— Зрозуміла, — кивнула Марічка. — А чому?..
Але Наталка вже побігла далі — виконувати інші доручення Лисого.
Марічка глибоко замислилася, на якийсь час забувши про недоплетеного кошика, що лежав у неї на колінах.
У саду збирали яблука. Борода відносив повні плетені з лози кошики до стежини, всі інші — жінки й діти — лазили по деревах. Звісно, якби тут було більше малих хлопців — таких, як Івась та Петрусь, — справа рухалася б швидше. Адже зняти яблука з верхніх гілок було непросто, а дорослу людину не кожна гілка витримає — навіть жінку.
Дуже допомагала змайстрована Петрусем і Вуханем довга жердина з маленьким — на два-три яблука — кошиком і гострим ножем на кінці. Але все одно з дітьми було б значно легше.
З чоловіків були в саду, крім Бороди, русоволосий Солома й Ховрах. Носити такі важкі кошики вони могли хіба що вдвох. Як тут обійдуться без Бороди, Надійка намагалася не думати. Лесик наказав — от і все.
— Бородо! Бородо! — погукала вона, коли здоровань уже рушив знову до дерев.
Той зупинився, озирнувся й слухняно пішов їй назустріч.
— Сказав Лесик, щоб ви мерщій прийшли до нього додому. Тільки нікому не кажіть, куди йдете. Скажіть, що вам треба додому, що ви скоро повернетеся.
Борода обернувся до жінок, що припинили роботу й чекали, чим закінчиться його розмова з Наталкою.
— Мені треба додому, — низьким густим голосом гримнув чоловік. — Скоро повернуся.
— Чого так далеко йти, — гукнула у відповідь котрась із жінок, — онде кущі густі, якщо припекло.
Решта жінок і діти зареготали. Борода мовчки, не зважаючи на сміх, рушив до села. А Наталка побігла далі. Власне, її шлях теж пролягав через село, тож побігла вона в тому самому напрямку, що й Борода. От тільки кроки його були чи не втричі довші, тож виходило, що вони ніби й не розлучалися, ніби Наталка його вела.