Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
Шрифт:
— Ач, яка в нас суперниця вишукалася! — знову подала голос жінка, й усі підхопили її сміх.
У центрі села на порозі своєї хати мовчки стояв старий Інженер і дивився на куряву, здійняту Наталчиними черевиками, крізь яку потужно крокував волохатий чоловік величезного зросту. Волосся в нього росло на щоках і на чолі, на руках і ногах. Якби не пряма постава, широкі плечі та ясні розумні очі, можна було б прийняти його й за вовкулаку. Втім, старий Інженер вовкулаків ніколи не бачив. Це він просто так подумав.
Поки добігла до старого дуба, Наталка аж захекалася. Бігала вона загалом добре — не так прудко, але витривало. Довго могла бігти. Однак цього разу треба було бігти не тільки далеко, а й швидко.
Петрусь із Вуханем щось самозабутньо майстрували під деревом. Івася ніде не було видно. Почувши Наталчині кроки, майстри підвели голови й дивилися на неї. Вухань засміявся. Видно, йому сподобалось, як Наталочка бігає. А Петрусь скочив на ноги й пішов їй назустріч, зрозумівши, що сталося щось недобре.
— Що з Лелею? — спитав він.
— Нічого. Все гаразд, — віддихуючись, відповіла дівчинка.
— Вони повернулися?
— Ні.
— То звідки ж ти знаєш, що все гаразд?
— Ну, поки ми не знаємо, що щось негаразд, ми знаємо, що все гаразд. Правильно?
Петрусь вирішив не сперечатись.
— То що ж сталося?
— А ти звідки вже знаєш?
Із півхвилини вони мовчки дивились одне на одного. Нарешті Наталка збагнула, що Петрусь нічого не знає.
— Сказав Лесик, — почала вона, — щоб ви з Вуханем одразу йшли до нього. Він удома. А Івась… А де Івась?
— Ну, то що Івась? — нетерпеливився Петрусь.
— Нічого. Я йому самому повинна сказати. Лесик наказував, щоб усе казала тільки тому, кому треба. Тобі я сказала те, що треба сказати тобі. А те, що треба йому, скажу тільки йому самому. Зрозумів?
— Зрозумів. А що трапилося?
— Прибіжиш до Лесика — і про все довідаєшся. Зрозумів?
— Зрозумів, — відповів Петрусь. Він повернувся до Вуханя й крикнув: — Ходімо, Вуханю! Нас Лесик гукає. Терміново.
— Чекай! — зупинила його Наталка. — Ти ж мені так і не сказав, де Івась!
— Я тут, — почулося за її спиною.
— Івасю, — сказала Наталка, не з’ясовуючи, де той ховався. — У Лесика в хаті зламали замок від комори й викрали казанок баби Яги. Лесик сказав, щоб я всіх зібрала, але щоб ти лишався тут і стежив, чи не полізе хтось на дуба. Тільки щоб сам ти був не на дубі, а десь неподалік. Щоб якщо хтось полізе, то тебе не побачив. Зрозумів?
— Зрозумів, — відповів Івась.
І Наталка помчала до села.
Івась повільно пішов навколо дуба, шукаючи надійної схованки.
Порятунок равлика
Пошуки шляху нагору
— А ти візьми його за хвіст, розкрути над головою й закинь нагору, — запропонували русалки. Цілком очевидно, що Глину вони не полюбили. Зрештою, це ж він зірвав їм увесь задум — не дав затягти Лелю у воду.
І вона розсердилася. Рвучко повернулася до них і з усієї люті крикнула:
— Ану геть звідси! Жаби. Ще й знущаються!..
— А я вам те саме ще раніше казав! — прогавкав їм Глина на додачу. — Нічого доброго не зробили, а такі дурниці плетете! Вас би за хвіст — і розкрутити над головою! Не такої б заспівали.
Глина закінчив промову й подивився на Лелю. Мовляв, правильно?
Русалки розсміялися.
— Уся біда в тому, що на тобі занадто багато всього надіто, — вже іншим тоном сказали вони. — І чому ви, люди, вирішили, що одяг і взуття допомагають!
Леля збагнула, що вони мають рацію. Русалки підказали, можливо, не найкраще вирішення проблеми, але кращого, схоже, просто не існувало. Дівчинка роззулася, зв’язала докупи черевики й почепила їх на шию. Потім узяла на руки Глину, стала на стовбур сосни й повільно рушила вгору.
Усі м’язи Глинині були напружені. Він уже падав із цієї колоди й пам’ятав, що це йому не сподобалося. Леля відчувала, що варто їй лиш на мить ослабити руки, й пес вирветься, зіскочить униз, і доведеться все починати спочатку.
Вона зразу відчула, що босоніж іти по нахиленому дереву значно легше, ніж у черевиках. Власне, знала це з самого дитинства, коли доводилося часто лазити по деревах. А тут знадобилася підказка русалок, щоб згадати такі прості речі.
Втім, значно легше — це зовсім не означає легко. Босим ногам було колько, але вони не ослизалися, добре тримали. Леля робила кроки обережно й повільно: спершу ставила ногу, пересвідчувалася в тому, що вона не ослизає, і тільки тоді переносила на неї всю вагу свого й Глининого тіл. Глина був дуже важкий. І що далі, то важчий. Він дуже нервував, і це передавалося Лелі.
А найгірше те, що тіло пса перекривало дівчинці поле зору. Їй не видно було, куди ступати ногою. Вона бачила тільки стовбур сосни перед собою й далеку мету на вершечку, точніше, біля кореня.
Леля подумала, що цей її рух навпаки — від крони до коріння — чимось нагадує їхнє життя взагалі. Все в ньому не так, усе перевернуто з ніг на голову. І по деревах вони так само ходять — угору від крони до коріння.
Вага собаки вже відривала руки. Але мета була ось-ось. Іще кілька кроків. Головне — йти повільно. Не намагатися прискорити ходу, не побігти…