Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

Оксеник Сергій

— По мене? — Лисий не повірив своїм вухам. — Як це?.. Вовкулаки!.. Якби ви бачили вовкулаку, то й самі зрозуміли б, що вони не можуть іти «по когось». Вони йдуть по їжу. І тільки по їжу.

— Чому ж тоді вони не знищили дітей? Чому не погнали замість них — маленьких — дорослих людей? Навіщо вбили ціле село й полишили стільки «їжї», як ти кажеш, забравши з собою тих, кого їсти не збиралися?

Найгіршим у цих питаннях було те, що Лисий і сам собі вже не раз їх ставив. І відповіді не знаходив. Найвірогіднішим із усього, що спадало на думку, здавалося таке: вовкулаки

не так їдять людей, як знищують їх. Вони прагнуть звільнити від людей землю. Але навіщо це їм? Навіщо їм діти? В те, що дітей вони перетворюють на вовкулаків, також не дуже вірилось… І зараз він не знав, що відповісти. Але щось треба було відповідати. Пауза ставала непристойно довгою. Втім, подумав Лисий, Інженер прийшов щось сказати, то хай говорить. А я мовчатиму.

Та втрутилася Леля:

— Ви хочете сказати, що їх хтось послав?

Ряха перебіг по спині Інженера на праве плече і з-за нього дивився тепер на дівчинку.

— А ти як гадаєш? — Інженер чи то хотів їх заплутати, чи то боявся казати правду.

— Хто?

Так прямо Лисий не зміг би спитати. Здавалось би, що ж тут такого складного? Це ж головне питання, яке могло розв’язати всі проблеми. Можливо, відповідь на нього сказала б і про вкрадений казанок більше, ніж усі обстеження дверей і даху. Але він знав, що так прямо не спитав би нізащо.

— Оцього я не знаю. І ніхто не знає.

— Крім вовкулаків? — глузливо спитав Лисий.

— Думаю, що й вовкулаки цього не знають. Вони занадто тупі, щоб про таке питати. — Інженер почав бгати праву вушну раковину, ніби хотів усю її запхати собі у вухо.

Цієї миті в комірчині хтось закричав.

Перша відповідь

Лисий сидів найближче до комори, тож перший устиг до дверей із порубаним замком.

У коморі було темно й порожньо. А з ближнього правого кутка, просто з-під землі линув крик Наталки. Кричала вона, схоже, не від болю, а від страху. А ще певніше — від жаху.

Усе своє життя Лисий прожив у цій хаті. Він ніколи не міг собі уявити, що хтось може так кричати: здавалося, що Наталочка була тут поруч, що їх не розділяли грубі соснові колоди, з яких складено будівлю. На якусь мить це навіть стало ніби важливішим, ніж сам факт, що з Наталкою щось трапилось.

Лисий кинувся назад до кімнати й спрожогу збив із ніг Інженера, який саме підійшов до дверей в комірчину. Ряха розлючено пискнув і відлетів під стіл. Лисий не став допомагати старому, вибіг надвір і помчав навколо хати до того кутка, де репетувала дівчинка.

Картина, яку він побачив, не піддавалася розумінню.

Сказати, що Наталочка стояла по пояс врита в землю, — це нічого не сказати. В тім-то й річ, що вона не була врита, вона ніби виростала з землі. Її плаття наче зливалося з землею, неможливо було помітити межі. Вона дивилася на свою нижню половину — точніше, на відсутність нижньої половини — і страшно верещала. Це був безперервний крик, без паузи на те, щоб вдихнути повітря. На обличчі — невимовний жах. Навколо стрибав і сварився Глина, так само нажаханий і розгублений. Наближатися

до Наталки він не наважувався.

— Тобі боляче? — спитав Лисий.

Дівчинка у відповідь заперечно похитала головою, не замовкаючи.

— Нічого їй не боляче, — відповіла йому Леля. — Хіба ти не чуєш, що вона кричить від жаху, а не від болю.

Лисий озирнувся. Лелі ніде поруч не було.

— Звідки ти говориш? — здивовано спитав він, намагаючись не кричати, але й говорити достатньо голосно, щоб його було чутно, незважаючи на пронизливий крик Наталки й скандальний лемент Глини.

Раптом крик став іще вискливішим, і дівчинка почала «виростати».

— Замовкни, — почувся з-під землі голос Лелі, — це я.

Мала негайно замовкла. Тепер її погляд якось дуже плавно перетворився на здивований. Страху як не було. Вона ще не до кінця «виросла», як над землею з’явилася Лелина голова, потім плечі. Далі стало зрозуміло, що вона просто взяла Наталочку на руки й підняла її над землею.

Втім, оце «просто» все одно лишалося дуже непростим. Жодної піщинки, жодного корінчика на сукні Наталчиній не лишилося. І земля в тому місці, з якого вона «виросла», не змінилася — не обсипалась, не розкрилась. А от Леля тепер нагадувала моркву. Ноги її вище колін були в землі.

Лисому паморочилося в голові. Він повільно нахилився й торкнувся землі поруч із Лелиними ногами. І з’ясував, що землі там немає. Рука його безперешкодно зникла під землею, нічого не відчувши. Тільки тієї миті, коли вона торкнулася цієї непрозорої порожнечі, Лисий відчув панічний жах. Він дивився на свою правицю, яка майже по лікоть розчинилася в землі, й сам ладен був закричати. Витягнув руку. Обдивився. Помацав землю поруч, спробував знайти межу. Хоч це було й нелегко, знайшов — ніяких видимих кордонів. Дуже плавний і непомітний перехід від твердої землі до порожнечі, що цілком схожа на неї. І знову липкий жах при зіткненні з несправжньою землею. Лисий підвівся. Потім перевів погляд на Лелю.

— Як ти здогадалась?

— Я таке вже бачила, — відповіла Леля. — Забула тобі розповісти.

Лисий якийсь час мовчки дивився на неї, а потім ляснув себе по лобі.

— Лихо! Я ж Інженера збив із ніг!

Він кинувся знову до хати, однак Леля спробувала зупинити його:

— Не метушись. Я йому допомогла підвестися.

Лисий все одно рушив навколо хати — до вхідних дверей. Діти подалися за ним. Тільки Наталочка лишилася біля загадкової ями, неспроможна відвести погляд від того місця, де щойно «росла». Глина ліг на землю поруч із нею, також дивився на кляте місце й неголосно бурчав:

— Мало що я в лісі таке бачив, так іще й тут… Хоч би земля не почала тремтіти, як там… Це вже зовсім неправильно. Земля має бути землею, твердою й надійною… Де ж це таке бачено, щоб діти провалювалися!.. Це тому, що без мене бігають навколо хати. Нічого без мене бігати, я б ніколи не дозволив ускочити в таку халепу. Більше не будеш?.. — Він підвів очі на Наталку.

Та нічого не відповіла.

Двері в хату стояли відчинені, а всередині було порожньо — ні Інженера, ні Ряхи. Нікого.