Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
Шрифт:
— Марічко, — неголосно, але й не тихо погукав він.
Відповіді немає. І слідів немає.
Густішали сутінки. Ще трохи — і вже напевне нічого й нікого не знайдеш. А потім повернуться Леля з Лисим, і… Страшно подумати, що він їм скаже. Що тут можна сказати. Як мала дитина — йому довірили бути старшим, а він усе пустив шкереберть. І рогача не вберіг, і Марічку загубив.
Повіяв вечірній вітерець, і завдяки йому Івась побачив. Верхівки диких заростей захитались, але не всі. Вони хиталися з правого боку від хлопчика і з лівого. А перед ним, отут — за півкроку стояли такі ж непорушні, як і раніше.
Треба тільки зробити крок. Можна випростати вперед ліву руку, а в праву взяти заряджений арбалет. Івась зарядив зброю, випростав руку, глибоко зітхнув… І не рушив з місця. Він уявив собі непроглядну темінь, яка за мить огорне його, й не міг поворушитися. Краще б тут було два вовкулаки. Навіть двоє підземників краще. Може, й не краще, але з ними Івась знав, що робити. Темінь просто викликала жах, який він не ладен був здолати. Він знову й знову казав собі, що там нічого страшного немає — ночі ж він не боїться! Він знову й знову змушував себе, і все одно не міг зробити цього кроку.
А що як там Марічка? Як їй у цій темряві?
— Марічко! — ще раз погукав він.
І знову тиша у відповідь. Але це ще нічого не означає. Вона може спати. Може…
Страшна думка раптом пройняла його так, що вмить спітніло все тіло. Він уже підніс ногу, щоб рушити вперед, але раптом згадав, що сказала Люба:
— Я їх зустріну, хай начуваються!
То он воно що! Вона чекає на нього там, у цій темряві! Це вона створила удавані зарості. Вона побачила їхню пастку в мороці під хатою Лисого. Вона вміє бачити в цій темряві! Досить йому зробити крок, і…
Хлопчик набрав повні груди повітря, випростав уперед руку й ступив уперед. Йому дуже хотілося ступити широко, швидко, щоб усе зразу було позаду. Але він пам’ятав про ямки з дерев’яними їжаками, тому дуже обережно ставив ногу, дуже близенько.
Нога ступила на тверду землю. Рука вільно пройшла крізь «траву», і тут тільки Івася охопив справжній жах. Це був страх, непідвладний розуму, він пронизував усе тіло. Івась відчув, як настовбурчилося його волосся. Тільки одне бажання — безумно кричати — заполонило хлопчикову душу. Він бачив причину цього страху — там зникла його рука. А тепер треба ввійти цілком, повністю, так що жодного пальця не лишиться на світі білому…
І тут Івась розлютився. Щось відбулося в його серці, і жах перетворився на лють.
«Та хто вона така! Як сміє вона знущатися з нього, з Марічки, з усіх у селі?! Вона думає зупинити його цим дурним навіюванням?»
Він зробив іще один невеличкий обережний крок і повністю зник. Зникло все, лишився тільки гнів. Якби йому зараз трапилася Люба на шляху, Івась ні хвилини не вагався б.
Іще один крок, і рука вперлася в колючі зарості. Він точно знав, що не звертав, отже, звернув непроглядний коридор. Хитро! Та ми хитріші! І розумніші!
Сторожко повівши рукою ліворуч, він зрозумів, що саме туди треба звертати. Івась почав намацувати ногою шлях і зразу відчув, що перед ним — яма. Від злості він ладен був стрибнути в неї, аби довести, що нічого не боїться. Виявилося, стримувати гнів аж ніяк не легше, ніж долати страх. Хлопчик обережно обмацав край ями
Але ж цього не може бути! Раз є вхід, мусить бути й вихід! А це означає, що треба бути дуже обережним. Якщо вона таке зробила, то навмисне. Вона не могла не знати, що на місце страху прийде лють. Вона так і розраховувала, що тепер він зробить якийсь дуже необачний крок.
Насправді Івасеві вже давно хотілося зробити цей крок — перестрибнути через яму. І тільки страшними зусиллями вдавалося себе зупинити. Хлопчик помітив, що йому значно легше боротися з почуттями, коли він подумки розмовляє сам з собою.
«Якщо яму не можна оминути, — сказав він собі, — її можна перескочити. Якщо ж і перескочити не можна, то треба в неї спуститися». Від цієї думки Івасеві знову стало млосно. Мало йому цієї жахливої темені, то ще й у яму спускатися! Він опустився навпочіпки й обмацав рукою земляний край ями. Той був нерівний, місцями зсунутий, але не схоже, щоб через нього перестрибували. Це було швидше схоже на сходинку. От тільки глибини її хлопчик не міг знати. Він підвівся й обережно опустив ногу. І знову страх.
«А ти його не бійся, — вдався Івась до випробуваного засобу. — Якщо його не боятися, то він боятиметься тебе. Бач, як напридумувала — знала, чого треба боятися». Ліва нога зігнута в коліні, на ній — уся вага тіла. Права повільно опускається в яму. От уже й дно. Івась різко відсмикнув ногу й випростався. Там щось було. Щось довге, кругле й пружне. Гадюка?
«Земля тут вогка, холодна. Чи гадюки такі дурні, щоб сидіти в холоді? Літо закінчується, скоро осінь. Вони о цій порі більше люблять вигріватись на сонечку». Раптом Івасеві стало смішно. «Гадюка сидить», — повторив він подумки свої ж слова. Хіба ж у неї є на чому сидіти? Він стиха засміявся.
І щось сталося. Хлопчик іще не зрозумів, що саме, але відчув, що сталося щось добре. «Треба ще засміятися», — подумав він. Ага, як каже Пластун. Спробуй засміятися, коли так страшно! Взагалі — спробуй змусити себе розсміятися, коли треба. «Так, що його розвеселило перед цим? Гадюка. Те, що він сказав, ніби вона сидить». Вдруге це вже не викликало сміху. Івась спробував уявити собі цю картину. Важко. Як вона при цьому виглядає? Отут і була головна перешкода. Немає такого місця в гадючому тілі, на якому вона може сидіти. Все її тіло — однакове. А якби було? Івась уявив собі гадюку з сідницями. Вийшла дуже симпатична така зміючка — чимось на Любу схожа. Івась розсміявся.
І побачив кінчик стріли в своєму арбалеті. Темрява навколо порідшала!
Безрогі корови
У темряві Лисий не міг до ладу роздивитися тих людей, однак помітив, що вдягнені вони у вовчі шкури, на ногах високі шкіряні черевики — майже до колін (і не пече воно їм ноги — влітку й так взуті!). За пасками — ножі, в руках списи. Арбалет Лисого висів на плечі в одного з чоловіків. У нього ж була й шабля. Виходить, він тут старший.
Чоловіки весело зв’язали хлопцеві руки й так, на налигачі, мов корову, повели далі в ліс. Він не опирався. Головне зараз подалі відійти від кручі, де повинні з’явитися Леля й Василько. Чи встигнуть вони? Чи зможуть прив’язати Глині на живіт мокроступа?