Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
Шрифт:
Та що довше вони бігли, то більше пес переконувався, що Леля, мабуть, дуже вже образилась на Василька. А може, й на нього. Це ж він втрутився в їхню розмову, ніби не розуміє, що вона й сама дасть собі раду.
Дуже хотілося пити, але Глина біг і біг, висолопивши язика й важко хекаючи. Схоже, клята худоба бігала дуже швидко. Швидше, ніж вони з Лелею. Запах лишався, його ні з чим не сплутаєш. Однак він слабкішав. А це означало, що вороги від них віддаляються.
Леля впала, і Глина зупинився, щоб почекати, поки вона підведеться. Знову вперед. Знову вона впала. Глина
— Це все ти винна. Якби не ти, Леля не бігла б так само швидко, як я. І не впала б. Правда, Лелю?
Вона не відповіла. Дуже важко дихала. Не підводячись на ноги, сіла на траву.
— Давай відпочинемо, Глино, — сказала вона. — Ходи сюди.
Вона налила в долоню води з баклажки. Оце діло. Глина був тут як тут. Він похлебтав води, потім почекав, поки вона поп’є. Коли напилася, знову вкусив мотузку.
Леля, схоже, його не хотіла розуміти. Жодного натяку на те, що збирається її відв’язати. Сиділа, віддихуючись, і дивилась на Глину. Лелю майже не було видно, але пес знав, що вона дивиться на нього. Він це завжди відчував. Такого погляду більше ні в кого немає. Лагідний і водночас твердий. Пес також сів, хоча сидіти й не можна. Запах довго не живе. Що довше вони сидітимуть, то важче потім буде шукати слід.
Куди поділася Марічка? 2
— Я вже не знав, де тебе шукати. Ну, де ж ти була?
Мовчання.
— Ти уявляєш, що ми тут передумали?
Марічка кивнула.
— Що ти уявляєш?
— Що мене з’їли…
— Я тебе серйозно питаю. В тебе совість є? Ще й жартує!
— Тобто що мене вбили…
— Марічко, ми все село оббігали. Навіть у твого друга були!
— Якого?! — мала, схоже, була спантеличена останніми словами Івася.
— Та якого ж! У тебе що, багато їх?
— Багато…
— Це ж хто?
Марічка замислилася. В Івася склалося враження, що вона боїться назвати когось, про кого він не знає. Хлопцеві навіть ніяково стало, наче дівчинка могла прочитати його думки.
— Багато, — вперто відповіла вона. — Всі.
— І Пластун? — глузливо спитав Івась.
— І Пластун.
— І Люба?
Марічка помовчала, потім тихо сказала:
— Ну, майже всі.
Запала мовчанка. Зрештою її порушив Івась:
— То де ж ти була, Марічко?
Мала не відповіла.
— Ти чуєш, що я тебе питаю?
Вона кивнула.
— То де ти була?
І знову без відповіді. Івась не витримав.
— Тобі що було доручено, Марічко? Ти забула, що нам наказував Лисий, коли йшов із села? Що від того, як ми виконаємо свої завдання, все залежить — навіть наші життя. Тобі було не найскладніше завдання: сидіти й стежити за хатою. Просто сидіти на місці й нікуди не ходити. А ти просто взяла й пішла. Тому не бачила, як знову залізли до нашої комори й забрали звідти рогача. Тепер ми навіть ступою не можемо користуватися. Ми так і не знаємо, хто це. Тобі ж нічого не треба було робити — тільки подивитися, хто це. А ти все залишила, наплювала на мене, на Петруся, на Лелю, на Лесика!.. Мало не поночі ти повертаєшся й навіть не зізнаєшся,
Івась розумів, що наговорив зайвого. Але того, як поводилася мала, він просто не розумів. І це його дратувало. Та й день перед тим справді видався жахливий. Навіть віднайденому казанкові хлопчик не міг так радіти, як той заслуговував. Навіть тому не радів, що зміг перебороти жах підземелля й Любиних чар!
Бо то все було другорядне. А Марічка…
А Марічка заплакала. І цього вже Івась зовсім не міг терпіти. Зрештою, всі дівчата часом плачуть. Навіть Леля. Але їхні сльози — то зовсім інше. Коли з цих величезних синющих очей текли сльози, аж дивно було — ніби то не вода: такі величезні, такі безпорадні… Дивитися на це не було сил.
Івась пригорнув її до себе, Марічка обхопила його шию руками й заридала. Плече стало мокрим, а вона здригалася всім тілом, глибоко схлипувала й при цьому примудрялася ще вимовляти якісь слова:
— Він сказав… Він пообіцяв… Я йому повірила… Він обдурив мене…
— Хто? Пластун? — перепитав Івась.
Мала закивала головою і заридала ще палкіше, хоч хвилину тому таке й здавалося неможливим. Більше вона нічого не говорила, й Івась не уявляв, коли заговорить знову.
Зрештою, вона жива й здорова. А де була… Це, звісно, цікаво й важливо, та не так, щоб іще далі її мучити.
— Ночуватимемо сьогодні тут, — звернувся Івась до Петруся, який весь цей час сидів мовчки й про щось думав. Таке враження, що він навіть не слухав, про що говорили Івась і Марічка.
І справді, не відповівши на запитання, Петрусь підвівся й пішов надвір. Івасеві дуже хотілося піти за ним і подивитися, що малий надумав, однак залишити зараз Марічку саму він не міг. Та й не відпустила б вона його. Руки в неї, треба визнати, дуже міцні. Вже як обхопила за шию, то тільки сама й може відпустити. А хлопчик знав, що поки мала не виплачеться, вона його не відпустить.
— Ну от! — почувся з комори голос Петруся. — Я так і думав. Ніхто сюди не лазив.
— Як це? — не зрозумів Івась.
— Ніяк. Пастка на місці.
— Ти казала Пластунові про пастку? — спитав Івась Марічку.
Мала завмерла, перестала не лише схлипувати, а мабуть, і дихати. Тільки ще міцніше стиснула руки навколо його шиї. Ще одне запитання — і задихнуся, подумав хлопець. Але мусив ризикувати.
— То це він пообіцяв, що не полізе сюди?
Ще дужче стислися руки. А потім знову ридання. Все ясно.
До хати повернувся Петрусь. Він одразу пройшов до дверей комори й почав їх пильно роздивлятися.
— Ну от! Так я й думав, — сказав він, ні до кого, крім себе, не звертаючись. — Так я й думав.
— Що? — не витримав Івась.
— Рубали звідси, — коротко відповів Петрусь. І додав: — Знали, що ніхто хати не стереже, тож просто зайшли й порубали двері.
Марічка стихла. Більше ніхто нічого не казав. Мовчки постелилися й лягли спати. Тільки Петрусь, лігши на велику пухову перину, раптом підскочив.