Лісова пісня

Украинка Леся

Л у к а ш

Якби ви, дядьку,

якої байки нагадали.

Л е в

Бач!

умалився!.. А ти б якої хтів?

Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина?

Л у к а ш

Такі я чув! Ви вмієте інакших,

що їх ніхто не вміє.

Л

е в

(надумавшись)

Ну, то слухай:

Я про Царівну-Хвилю розкажу.

(Починає спокійним, співучим, розмірним голосом).

Якби нам хата тепла

та люди добрі,

казали б ми казку,

баяли байку

до самого світа...

За темними борами,

та за глибокими морями,

та за високими горами

то єсть там дивний-предивний край,

де панує Урай.

Що в тому краю сонце не сідає,

місяць не погасає,

а ясні зорі по полю ходять,

таночки водять.

Отож у найкращої Зорі та знайшовся син

Білий Палянин.

На личку білий,

на вроду милий,

золотий волос по вітру має,

а срібна зброя в рученьках сяє...

Л у к а ш

Ви ж про Царівну мали.

Л е в

Та зажди!..

От як став Білий Палянин до літ доходжати,

став він собі думати-гадати,

про своє життя розважати:

"З усіх я, - каже, - вродою вдався,

а ще ж бо я долі не діждався.

Порадь мене, Зірнице-мати,

де мені пари шукати:

чи межи боярством,

преславним лицарством,

чи межи князівством,

чи межи простим поспільством?

Що хіба яка царівна

та була б мені рівна..."

(Починає дрімати).

От і пішов він до синього моря,

і розіклав на березі перлове намисто...

Л у к а ш

Відай, ви, дядьку, щось тут проминули.

Л е в

Хіба?.. Та ти ж бо вже не заважай!

...От

і розбіглася на морі супротивна хвиля,

а з теї хвилі вилетіли коні,

як жар, червоні,

у червону колясу запряжені...

А на тій колясі...

(Змовкає, зложений сном).

Л у к а ш

Та й хто ж на тій колясі був? Царівна?

Л е в

(крізь сон)

Га?.. Де?.. Яка царівна?..

Л у к а ш

Вже й заснули!

(Який час дивиться задумливо на вогонь, потім устає, відходить далі від огнища і походжає по галяві, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопілку [мелодія № 10]),

В лісі поночіє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом місяця. Навколо вогнища блиски світла і звої тіні неначе водять химерний танок; близькі до вогню квіти то поблискують барвами, то гаснуть у пітьмі.

Покрай лісу таємничо біліють стовбури осик та беріз. Весняний вітер нетерпляче зітхає, оббігаючи узлісся та розвіваючи гілля плакучій березі. Туман на озері білими хвилями прибиває до чорних хащів; очерет перешіптується з осокою, сховавшись у млі.

З гущавини вибігає Мавка, біжить прудко, мов утікаючи; волосся їй розвіялось, одежа розмаялась. На галяві вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далі кидається до берези і ще раз зупиняється.

М а в к а

Дяка щирая тобі, ніченько-чарівниченько,

що закрила ти моє личенько!

і вам, стежечки як мережечки,

що вели мене до березочки!

Ой сховай мене ти, сестриченько!

(Ховається під березу, обіймаючи її стовбур).

Л ук а ш

(підходить до берези, нишком)

Ти, Мавко?

М а в к а

(ще тихше)

Я.

Л у к а ш

Ти бігла?

М а в к а

Як бІлиця.

Л у к а ш

Втікала?

М а в к а

Так.

Л у к а ш

Від кого?

М а в к а

Від такого,

як сам вогонь.