Лісова пісня

Украинка Леся

Ні, ні, ні! Я йду!

(Поринає).

В о д я н и к

(поглядаючи вгору)

Уже весняне сонце припікає...

Ху, душно як! Прохолодитись треба.

(Поринає й собі),

ДІЯ І

Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите

ніжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах,

як у рутвянім вінку.

З лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої

повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика

кошіль (торба) на широкому ремені.

Лукаш - дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку.

Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.

Л е в

Чого ж ти зупинився? Тут не можна

зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.

Л у к а ш

Та я хотів собі сопілку втяти, -

хороший тута вельми очерет.

Л е в

Та вже тих сопілок до лиха маєш!

Л у к а ш

Ну, скільки ж їх?
– калинова, вербова

та липова, - ото й усі. А треба

ще й очеретяну собі зробити, -

та лепсько грає!

Л е в

Та вже бався, бався,

на те бог свято дав. А взавтра прийдем,

то будем хижку ставити. Вже час

до лісу бидло виганяти. Бачиш,

вже онде є трава помежи рястом.

Л ук а ш

Та як же будемо сидіти тута?

Таж люди кажуть - тут непевне місце...

Л е в

То як для кого. Я, небоже, знаю,

як з чим і коло чого обійтися:

де хрест покласти, де осику вбити,

де

просто тричі плюнути, та й годі.

Посієм коло хижки мак-відюк,

терлич посадимо коло порога, -

та й не приступиться ніяка сила...

Ну, я піду, а ти собі як хочеш.

Розходяться. Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом, і його не стає видко за вербами.

Р у с а л к а

(випливає на берег і кричить)

Дідусю! Лісовий! біда! рятуйте!

Л і с о в и к

(малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці)

Чого тобі? Чого кричиш?

Р у с а л к а

Там хлопець

на дудки ріже очерет!

Л і с о в и к

Овва!

Коби всії біди! Яка скупа.

Ось тута мають хижку будувати, -

я й то не бороню, аби не брали

сирого дерева.

Р у с а л к а

Ой леле! хижу?

То се тут люди будуть? Ой ті люди

з-під стріх солом'яних! Я їх не зношу!

я не терплю солом'яного духу!

Я їх топлю, щоб вимити водою

той дух ненавидний. Залоскочу

тих натрутнів, як прийдуть!

Л і с о в и к

Стій! не квапся.

То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,

а він нам приятель. То він на жарт

осикою та терличем лякає.

Люблю старого. Таж якби не він,

давно б уже не стало сього дуба,

що стільки бачив наших рад, і танців,

і лісових великих таємниць.

Вже німці міряли його, навколо

втрьох постававши, обсягли руками -

і ледве що стікло. Давали гроші -

таляри биті, людям дуже милі,

та дядько Лев заклявся на життя,

що дуба він повік не дасть рубати.

Тоді ж і я на бороду заклявся,

що дядько Лев і вся його рідня

повік безпечні будуть в сьому лісі.