Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
— Пане де Морней, ви насамперед дворянин і вже аж потім мудрець. Я це бачу. Невже ви досі не зрозуміли, що наша помста нікого не може так принизити, як нас самих?
Морней, благочестивий протестант, відказав:
— Величносте! Хай пана де Сен-Фаля посадять до в'язниці, і хай він мене перепросить.
— Гаразд, — сказав Анрі.— Буде по-вашому.
З цими словами він відпустив давнього сподвижника. Внизу, па вулиці, вже під'їздила легатова карета.
Анрі не зустрів легата ні па порозі, ні на сходах, а вийшов з кімнати іншими дверима. З сусідньої кімнати видно було Тюїльрі й вікна покоїв його сестри. Вікно, яке він шукав, було закрите тонкою завіскою, він розгледів на ній тіні постатей, і тих тіней було чотири. «Дами тремтять за мене, — подумав він. — Вони зібрались
Він рушив великими кроками, майже стрибками, щоб повернутись до зали, перше ніж увійде легат; але двері за собою лишив відчинені, нехай чотири тіні будуть присутні при тому, що зараз відбудеться. Пані де Морней, думав він, моліться не так за мене, як за свого чоловіка: він жадає помсти, але папського легата обмине десятою дорогою, щоб не піддатися спокусі з розважності поцілувати йому перстень.
За дверима вишикувалась варта; уже відчинялися двері. Анрі подумав: «Габрієль, моя люба владарко! Подивись на мене! Якщо я витримаю цей іспит, — тоді й ти перемогла. Молись із трьома протестантками, щоб ти стала королевою».
А легат уже переступив поріг. Далі він не ступив ні кроку. Стояв на місці й чекав, щоб король сам підійшов і поцілував йому перстень. Почет у легата був численний, він підіймався з глибини сходів, наче осяйна хмара. Барвисті убрання церковного й вояцького крою, поміж них і хлопчики, — хмара сунула за легатом аж занадто пишна. Він сам поки що вдавав згорбленого дідка й сумирну людину; і руку з перснем підняв якось нерішуче, ніби вимагав забагато. Але король поцілував перстень ревно, а тоді задки відступив на середину зали. Там йому належалось чекати. Почет, схожий на хмару ще й нечутністю, зупинився, двері тихо причинили. Легатові захотілось оглядітися. Невже він справді зостався на самоті з цим королем?
Входити до камери засудженого на смерть неприємно і навіть моторошно, особливо для літнього життєлюба, надзвичайно жадібного до всяких перипетій життя, але зовсім не зацікавленого смертю. А тим часом Мальвецці в Брюсселі твердить, що король Франції повинен умерти. Легат думає: «Двері за мною вже зачинено, лишається тільки пройти належний шлях». І він пройшов той шлях, не спускаючи з очей короля, якого йому було жаль — і з кожним кроком усе жалкіше. «І чого це якраз у бунтівника, єретика, невиправного руйнівника віри й божественного ладу в хвилини піднесення буває таке обличчя, така постава, яких не побачиш у найвродливішого юнака чи в найбезгрішнішого християнина! Шкода його… Мальвецці, легат у Брюсселі, вже п'ять років нацьковує на нього смерть. Це варварство, хоча й праведне діло, бо цей король сам кує собі згубу. Той легат тільки підштовхує того, хто вже має впасти. А я хотів би його втримати від падіння».
Легат сів, і аж тоді сів король. Легат поздоровив короля з перемогою над кардиналом Австрійським.
— Над Іспанією, — хутко поправив Анрі.— Над Габсбургами.
Легат трохи помовчав, тоді спитав:
— Над християнським світом?
— Я християнський король, — відказав Анрі.— Папа це знає; ті запоруки, які я йому пропоную, коштують мені всіх плодів моїх перемог. Я укладаю мир, а міг би й перенести війну за Рейн.
— Якби могли, ви б це зробили. Зрадівши, що замирилися зі своїми світськими ворогами, ви нападаєте на церкву.
— Боронь мене боже, — запевнив Анрі.
— Запоруки… — Легат остережливим жестом простяг до короля долоню. — Краще не давайте їх своїм протестантам, принаймні не їм першим. Бо це заведе далі, ніж ви хочете і ніж треба для вашого добра. Ви піднеслись високо, ви переможець і великий король. Будьте ж справді на висоті — знайте межі своєї могутності!
— Надто гучні слова для такої дрібної справи, — відказав Анрі.— В Римі я дав утямки, що мої протестанти не одержать нічого, крім аркуша паперу. Та вони, бідолахи, й не сподіваються більшого. Найкраще це знає хоробрий Морней, що поцілував вам перстень. Йому
— Бо Рим знає вас краще.
Після цієї легатової відповіді запала важка мовчанка. Король підвівся, кілька разів перейшов кімнату, і кроки його дедалі сповільнювалися. Перед відчиненими дверима в другому кінці кімнати він щоразу трохи затримувався, щоб глянути на вікно в домі своєї сестри. З чотирьох тіней три були зовсім нерухомі, вони уважно стежили за рухами четвертої.
Сповіді
А там у кімнаті кожна з чотирьох жінок по черзі сповідалася перед іншими, розкриваючи серце. Вони сиділи довкола столу, на якому лежала книжка. Насамперед вони умовились духовно підтримувати його на відстані, бо в нього тепер тяжка година. Тож розкриймося, хто ми. І нам, і йому може допомогти тільки правда. Будьмо ж правдиві. Він відчує це й теж учинить по правді.
Пані де Морней була найнижча титулом і тому мала говорити перша. Вона злякалася, сказала: «Я не гідна!», — і поклала руку на книжку, щоб укріпитись духом. Вона була кощава, одягнена в усе чорне, волосся ховала під чепчиком, але, хоч вона того й не хотіла, будь-хто помітив би, що колись воно в цієї п'ятдесятирічної жінки було рудувате. Обличчя з розширеними порами — безживно біле. На простягненій уперед руці повипиналися блакитні жилки. Так само блідо-блакитні були й очі; примушуючи себе зосередитися, вона спрямувала їх кудись у далину, поверх інших трьох дам. Коли пані де Морней і побачила короля у вікні навпроти, то зразу ж примусила себе забути про це.
— Я християнка, — сказала вона, і вже в цих двох словах прозвучала щирість. Ця жінка мала неприємний голос і занадто довге обличчя, постаріле, але без зморщок, як і в її чоловіка; губи здавалися сухими й негнучкими. Три інші дами все це помітили; проте незаперечна була внутрішня поважна гармонійність, із якою розкривалась перед ними її душа — з усіма слабостями й хибами. — Але я християнка не стільки вірою, скільки своїми гріхами. Я була марнолюбна, і побожність моя була світська, фальшива, як ті кучерики, що я чіпляла собі. Коли пастори заборонили мені це, я обурилась — замість подякувати тому, хто послав їх до мене. Те страждання, що ним він мене випробовував, — вона уникала вимовляти ім'я господнє,— по суті, теж не виправило мене. Ми непоправні, бо кожному з нас наперед призначено грішити багато або мало, зовсім не грішити чи заробити вічну погибель. — Вона опустила очі, але це сталось несамохіть, і вона поквапилася звести їх до вікна навпроти. — Я мала особливий хист переконувати інших словами. Пан де Морней доручав мені впливати на тих людей, чиєї недовіри він мусив боятися. Часом я досягала успіху і саме через те не могла лишитись чистою. Спритний на це не здатен. Хто ми такі, щоб заради мирської вигоди доводити інших до відчаю? Я знаю одного князя, що через мене все втратив і опинився у вигнанні. А сама я уникла вигнання! Я втручалась у дії тієї сили, тієї саме сили, що хотіла спасти мене, але не ціною чиєїсь погибелі. Про це я не думала, а тим часом у мене посилилось серцебиття, і його не щастило вилікувати ніякими цілющими водами, хоч я й купалась у них, і пила їх. Бо моє серцебиття було осторогою сумління, як я нарешті збагнула, коли воно стало таким, що пройняло мене всю страхом.
Рухлива тінь у вікні навпроти — то був король. Пані де Морней з жалем дивилась, як він зловживає своєю спритністю: адже ми це робимо не вагаючись, хоч мали б завжди бути прямими — навіть тоді, коли прямота веде до смерті. От і пана де Морнея його вміння впливати на людей зробило спочатку гордим, а далі навіть мстивим. Та його принаймні врятувала чеснота, замкнена в його душі, тож світські справи не можуть ущербити її. Діяти — це одне, але він і мислить. Він — перший мирянин, що пише богословські твори. В них він бореться з мирським духом і не дурить ні людей, ні того, хто згори споглядає нас, і просиджує цілі години за столом, над аркушем паперу, й тоді він вільний, тоді він стає таким чистим, як більш ніколи.