Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
— Це буде скоро, — сказала принцеса Оранська. Але Габрієль відказала:
— Пані д'Оранж, не бійтеся, що знайдете в мені забагато християнського самозречення. Я наважилась досягти своєї мети й не забула тих засобів, що їх мене навчило моє минуле. Двір іще побачить, що недарма дав мені таке ненависне прізвисько.
«Герцогиня де Свиньйон», — зразу подумали дами. Дивна річ — для них воно не прозвучало лайкою. З уст цієї жінки, що враз наче відмежувалась від них, промовляла до них велич, вона говорила як створена з королевого ребра, як його плоть і кров. Ніхто вже не нахилив до неї ласкавого обличчя, ніхто не торкнув її рукою.
Принцеса Оранська почала сповідатись без запрошення:
— Я переживаю всі події, не міняючись; це
69
Я стою за Барневелта. — Ян ван Олденбарневелт (1547–1619) з 1586 р. був пенсіонарієм провінції Голландії, по суті, її правителем від 1586-го до 1619 р. Лідер правлячої купецької верхівки, зазнав поразки у тривалій боротьбі з намісником Нідерландів Моріцом Оранським і був страчений (1619).
Сповідальниця невідривно спрямовувала свій напрочуд ясний погляд на герцогиню де Бофор.
— Я гадаю, що невідання темних глибин душі виказує байдужість; це те, про що наш господь небесний сказав: «не холодний і не гарячий». Я зневажаю смерть, але мені це не зарахується, анітрохи. Я б не вмерла з любові. Хіба що з християнської впертості — вона в мене спадкова. Адже я була улюблена донька мого батька адмірала Коліньї.
Це ім'я було останнім словом її сповіді. Вимовляючи його, низенька кругленька жіночка трохи ввелася зі стільця. Інші три дами теж піднялися, Габрієль останньою. І раптом перед нею став і вклонився кавалер, — ніхто й не помітив, як він увійшов. Бо саме цього кавалера тут не чекали, а ще менше чекали, що він схилить перед нею свою гордість. Адже то був пан де Роні. Він сказав:
— Ласкава пані, король прямує сюди. Він наказав, щоб ми віддали вам шану. Двір уже зібрався й просить вас з'явитись перед ним.
Дами двома парами рушили до великої парадної зали; пан де Роні йшов попереду, як їхній гофмаршал. З самозаглибленості своїх сповідей вони враз виринули в гамір світової марноти. Габрієль зупинилась і вже хотіла повернутись, — такою бурею зустріло її це вшанування. Це вперше весь двір ставиться до неї так. Оплески, крик захвату, — але всі, човгаючи ногами й уклоняючись, відступали від неї назад, у глибину зали. Сотня дам і кавалерів збилась там, а Габрієль зосталась посеред зали сама, і, щоб вона не почувала себе такою покинутою в цьому моторошному тріумфі, пані д'Оранж узяла її під руку. А її величність сестра короля стала ліворуч неї.
Пані де Морней утекла. А вже за дверима зали сказала королю, що піднімався сходами:
— Величносте! Герцогині потрібна ваша допомога, покваптеся! Хоч би ж ви завжди встигали, коли життя вашої коханої буде в небезпеці!
Анрі кинувся бігом. Добігши до дверей зали, глянув — і що ж! Ніякої небезпеки, його найдорожчий скарб, його кохана владарка тріумфує! Серце його стрепенулось, воно вітало перемогу прекрасної Габрієлі і його власну.
У цьому самому залі з галереєю довкола
Він думав так, ніби в чаду. Інші міркували про те саме спокійно. Трохи осторонь натовпу перешіптувалися дві дами.
Принцеса де Конті:
— Яка вона бліда! Хоч би пані д'Оранж міцніш підтримувала її, а то що впаде.
Принцеса де Конде, з Бурбонського дому:
— Може статися й гірше. Хоч би тільки щастя мого кузена було тривке! Йому треба бути справді дуже великою людиною, щоб із нею одружитись.
Принцеса де Конті:
— А хіба він уже й тепер не досить великий, щоб кинути всім нам виклик? Його люба владарка з'являється перед усім двором з двома протестантками. Я гадаю, вона й сама така, а то зрозуміла б, що їй загрожує, і завчасу зомліла б.
Принцеса де Конде:
— Правда, вона бліда. Але та блідість може виказувати й гордощі, а не страх. Коли є при дворі хоч одна-однісінька чиста жінка, то це пані д'Оранж. А вона дуже хвалить Габрієль д'Естре, її теперішню доброчесність, стійку любов, що зробить її гідною трону.
— Тим гірше для її безпеки, — докінчила перша дама, і друга погодилася.
Оплески, крик захвату; а один дворянин, лиш нещодавно прийнятий до двору, раптом став вищий за всіх, бо зліз на стілець.
— Я, мабуть, помиляюся, — сказав цей пан де Бассомп'ср [70] униз, у натовп. — Те, що я бачу, не може бути правдою, а то хтось із них довго не проживе.
70
Бассомп'єр Франсуа де (1579–1648) — французький маршал, фаворит Генріха IV.
Знизу спитали:
— А хто ж, по-вашому?
— Ну, це ясне діло, — відказав придворний зі стільця. — Король повинен жити. А тому дуже шкода цієї прекрасної жінки, але як не її, то його влучить ніж.
Пані де Сагон, знизу:
— Ви тут іще новий, бідолахо, й не здогадуєтеся, що наше найближче майбутнє — під знаком Венери.
Міністр Вільруа й Роні тож опинились у тисняві. Обидва пропихалися до за задньої стіни, і там вони зустрілись.
— А, це ви, любий друже!
— А, це ви…
— Здається, ми з вами згодні в тому, що цієї події краще б зовсім не бачити, — сказав міністр закордонних справ, що його міністр фінансів знав як зрадника. Тому Роні підказав:
— Так, навряд чи варто помічати її. І мадрідському дворові теж не варто знати про неї. Те, що діється тут, не має завтрашнього дня. Король сам забуде все, як тільки йому стане потрібно грошей. При цьому дворі тільки дурні можуть сумніватися, хто сильніший: його перший скарбничий чи його кохана. Тинди-ринди! Навіщо вбивство, навіщо смерть, коли гаман б'є певніше від сокири.
І пан де Роні дозволив тисняві, відіпхати його від пана де Вільруа, відомого йому як зрадник. Слова міністра фінансів — байдуже, наскільки він сам у них вірив, — були сказані з метою вбезпечити життя Габрієлі. Він не любив її, не був і співчутливий. Зате він мав велику гідність, і хай навіть ніхто крім нього по-справжньому не бачив усіх труднощів перших кроків нової влади, та принаймні для нього вона втілювалась у трьох іменах: «король, я і герцогиня де Бофор». Одначе ця жінка ніколи не досягне ще вищого становища й титулу, про це він подбає.