Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
На сорок восьмому році життя Анрі знов побачив те давнє видиво; його облило жаром, він міцніш ухопився за облавок своєї щасливої барки і вже хотів тяжко-тяжко зітхнути. Та вчасно згадав, що пливе на щасливому судні й уже володіє тим, чого прагнули колись молоді відчайдухи. «Чи зі мною господь? Що я знаю? Ще тоді я не вірив, ніби Ісус може сподобити нас свого товариства тому лише, що ми — протестанти. Всі інші по-справжньому чекали його, і я любив їх за це».
— Та он же ще стоїть один із них.
Це Анрі сказав, побачивши пажа Гійома де Сабле. Юний Гійом теж стояв коло поруччя сам. Він неначе виріс, бо ніч і те таємниче, що діялось у ньому і в ній, підносило його над собою. Видно було, що він близький до зірок, їхнє світло спливало йому по щоці,
— Про що ти мрієш? — спитав чийсь голос. Паж озирнувся, нікого не побачив, але невидимець казав далі: — Ти мрієш, ніби став маршалом Франції. Може, ти коли й станеш ним. З нами пливе один маршал — він складає вірші. Ти, напевне, вважаєш себе поетом. Спробуй-но, зримуй доладні слова про короля, що здобув свій найдорожчий скарб і володіє ним. І коли йому доводилось розлучатися з тим скарбом, ніякі бої, ніякі перемоги не могли втишити болю розлуки. Війною й перемогою можна здобути королівство, але не прекрасну зірку, на яку нам хочеться дивитись, поки ми й самі не згаснемо.
Голос у темряві змовк, і юний Гійом відчув, що він уже сам.
Анрі вже якусь часину сидів коло Габрієлі. Панове Роні й Матіньйон розважали короля і його кохану, всі були окрилено веселі, навіть новий володар замку Сюллі всупереч своїм звичкам сміявся. І ось до цих чотирьох осіб скромно й статечно підійшов юний Сабле. Вклонившись, він став чекати королевого наказу. Король кивнув йому й сказав:
— Ну, проспівай свою пісню!
І тоді нежданий гість низько вклонився герцогині де Бофор і справді заспівав:
— Ану, спочатку, — зажадав король. — Нехай і корабельники послухають.
Бо до них, почувши дзвінкий і ніжний голос, що завів пісню, підійшли кілька корабельників, що ставили вітрила на щасливій барці. Вони стояли й шанобливо слухали, попід облавками таємниче схлипувала вода, а Гійом, якого ніхто й не подумав перебивати, співав:
Чарівній Габрієлі «Прощай» сказав увіч. Минули дні веселі. Лечу на Марсів клич. Прощання, повне болю, Жорстока мить. Вернути б серцю волю — Або не жить! За сурмою Ерота Мені б летіти в бій, Щоб тугу побороти, Узрівши образ твій. Прощання, повне болю, Жорстока мить. Вернути б серцю волю — Або не жить! Над рідним краєм владу Здобуду я в бою, Але тобі в обладу Всю землю віддаю. Прощання, повне болю, Жорстока мить. Вернути б серцю волю — Або не жить! О зоре, о надіє! О мріє наяву! Від муки я блідію, Явись — і оживу. Прощання, повне болю, Жорстока мить. Вернути б серцю волю — Або не жить!Коли Гійом скінчив [73] ,
— Величносте, це ваша пісня.
73
Автором стансів, які співає Сабле, деякі сучасники вважали Генріха IV.
— Так, я підказав тобі слова, але ж не я їх зримував, — відповів Анрі й подав юнакові руку. А тоді кинув погляд на нового власника замку Сюллі — з трохи насмішкуватим виразом. Але не сказав того, що подумав. «Наше володіння? Це пісня, яку співатимуть усі».
Та вмить той вираз змінився ніжно-розчуленим: він згадав давні псалми, які часто співав. Його пісня була схожа на них. Він шепнув це на вухо чарівній Габрієлі, відводячи її до намету.
Мир чи війна
При французькому дворі тоді їли добре. Після переможного миру перша турбота короля була — замовити зі своєї батьківщини, Беарну, найжирніших гусей. Бенкетами, ловами, святковими розвагами він хотів переконати себе й увесь світ, що ніяких загроз уже нема, що він міцно володіє набутим. І світ, здавалося, повірив у це. На частих парадних бенкетах король демонстрував свій усім відомий апетит, але насправді втратив його.
— Колись не було нічого, — сказав він у дружньому колі.— А тепер не хочеться нічого.
Товариш його юнацьких років, маршал Роклор, пояснив йому, в чому річ:
— Величносте, колись ви були відлучені від церкви. А такі люди завжди глитають, як диявол.
Та король сам знав причину краще.
Він добився до гавані, хай тимчасової, хай не дуже безпечної. Якби він тепер розпочав діла ще більші, то справді став би рятівником усієї Європи; досі він і був ним у очах інших, проте не в своїх власних. Він знав свою місію, але розважно відкладав її здійснення, зрікався її — не зі страху за себе самого, бо йому ця місія могла б тільки дати славу, а з турботи про свій народ, бо тому припав би тільки тягар. Миру! Миру!
Мілорда Сесіла і принца Нассауського [74] прийняли в Луврі ще перше, ніж із великою помпою прибули іспанські посли. Король швидко рушив назустріч їм.
— Дон Філіпп помер. — Він скинув капелюха, але зразу жбурнув ним об підлогу й попросив своїх союзників зробити так само. — Іспанський церемоніал відслужив своє.
Мілорд Сесіл:
— Звичайно, старий паскудник помер. Та й що йому більше лишалося робити після того, як ви його розбили.
74
Принц Нассауський, Моріц Оранський (1567–1625) — син Вільгельма Оранського і Луїзи де Коліньї. Був намісником Нідерландів з 1584-го по 1625 p., відомий своїми воєнними перемогами.
Принц Нассауський:
— Йому самому більш нічого не лишалося. Що ж до Іспанії…
Король Анрі:
— Ви маєте на увазі всесвітню монархію?
Принц Нассауський:
— Я маю на увазі отих розбійників, що всі прикуті до своєї галери і так правлять світом.
Мілорд Сесіл:
— Мене тішить думка, що загарбники, хоч поки що й плюндрують нашу нещасну Європу, принаймні скуті всі одним ланцюгом, і як упаде перший, то потягне за собою ще кількох.
Король Анрі:
— Панове, є час для війни і є час для миру.