Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Мілорд Сесіл:
— Щодо мене, то я стою за мир.
Принц Нассауський:
— Мир лише тоді буде справжнім миром, коли його жадатимуть обидві сторони: не тільки ми, а й загарбник. А тепер він тільки вдає миролюбця. Після вашої уславленої Вервенської мирної угоди, величносте, в Європі вже не видно іспанських військ.
Мілорд Сесіл:
— Натомість з'явилися загони добровольців — я б назвав їх розбійницькими бандами й поспіль перевішав. Добровольці! Називають себе іспанцями, збіглися з усіх країв, але жодна держава їх не посилала, жодна не оголошує війни й не збирається оголошувати, боронь боже! Новітній спосіб, дуже хитро придуманий, химерна картина для британського прихильника миру.
Принц
— Та не для нідерландського! І не для німецького! Моя країна гине. Мій народ винищують. Це гірше, ніж оголошена війна, це жахливіше, для душі воно ще відворотніше. Величносте! Допоможіть. Ви єдиний король, що владає мечем.
Король Анрі мовчить.
Мілорд Сесіл:
— Сядьте, Нассау. Все можна сказати спокійно. Король, як і ми, знає, що діється. Ті розбійницькі банди, що начебто не належать нікому, хоч усі знають, хто їх нацьковує,— вони з'їдають не тільки Голландію, вони вже взялись і до Німеччини. Вони вгороджують зуби в німців — байдуже, протестантів чи католиків. Але католики й протестанти теж почали вже винищувати одні одних. Це дає певну вигоду.
Принц Нассауський:
— Вигоду! Я ладен головою об стіну битись…
Мілорд Сесіл:
— Не варто. Вашим землякам і так порозбивають голови. Я хочу сказати — вигоду для загарбника. Він же ні за що не відповідає, як ми вже сказали. По-друге, ця шахрайська війна не коштує йому й щербатого мідяка, — його банди самі добувають свою плату. А третє, і головне, — таке може тривати скільки завгодно. Воно не скінчиться, поки розбійники всесвітньої монархії матимуть у цьому потребу.
Принц Нассауський:
— Ціле сторіччя!
Мілорд Сесіл:
— Півсторіччя. Цього вистачить, щоб уся Європа озвіріла. Я казав «з'їдають», «вгороджують зуби» фігурально. Але люди ще навчаться й насправді їсти одні одних.
Принц Нассауський:
— І що ж вирішить той король, у кому Європа бачить свого рятівника?
Король Анрі:
— Мілорде, а ваша велика королева підтримає мене, як підтримувала вже багато разів?
Мілорд Сесіл підводиться.
Принц Нассауський схоплюється.
Король Анрі уже встав.
Мілорд Сесіл:
— Її величність згодна й готова підтримати це діло своєю військовою силою на морі й на суходолі.
Принц Нассауський:
— Нідерландські Генеральні штати віддадуть усе, що зможуть.
Король Анрі:
— Тоді я справді був би найсильніший. Був би досить сильний, щоб відвернути велику війну, й моє ім'я благословили б сам бог і люди. І тільки надзвичайно поважні причини можуть заборонити мені навіть спасіння своєї душі, не кажучи вже про повагу всього світу. Так, війна мені заборонена, кажу я, і прошу вас, панове, дослухати мене до кінця. Я теж мусив вислухати папського легата, коли він отут, у цій кімнаті, заявив мені, що я врешті здійму зброю проти всього католицького світу. Мене, мовляв, підозрюють у тому, що я хочу повсюди брати під захист протестантство, але не заради самої віри, а тільки щоб самому прославитись. Відтоді я ще й підкріпив легатову підозру, оголосивши в Нанті свій едикт.
Мілорд Сесіл і принц Нассауський палко заговорили, перебиваючи один одного.
Король Анрі:
— Панове союзники! Прихильники миру й людяних звичаїв! Те, що робить загарбник, — мерзота. Світ був повний мерзоти, відколи я маю справу з ним. Та мене це не знеохочувало. Я завжди провадив війну тільки для захисту людяності. Я робив це у своєму королівстві й так само рушив би в похід проти ваших розбійників.
Мілорд Сесіл і принц Нассауський заговорили одночасно:
— Домовлено! Ви втрутитесь. Ви наш великий проводир. І нехай їхня Священна Римська імперія розсиплеться,
Король Анрі:
— Саме так висловився легат і ще додав, що я тоді стану володарем усього світу.
Мілорд Сесіл, облишивши принца Нассауського, відступає назад:
— Це, мабуть, жарт. Її величність королева Британії далека від думки провадити війну з такою метою.
Король Анрі:
— Я теж; тому й не буду провадити її.
Принц Нассауський — його душать сльози:
— Величносте! Невже вам не жаль цього нещасного світу?
Король Анрі:
— Жаль. І насамперед жаль мені свого народу й королівства. Бо в них за плечима вже двадцять років війни, і нинішньому поколінню вона довіку втямки буде. Я не паную над долею і взяв би на себе забагато, якби захотів уберегти інші країни від великої релігійної війни — такої, як пережила й витримала моя країна. Моє королівство винесло з тривалих злигоднів нову схильність до розумного життя, і цю схильність я хочу підтримувати, а не уривати. Кордони його не захищені, фортеці занедбані, морський флот у жалюгідному стані, декотрі провінції війна обернула в пустелю. Щоб мій народ мав що їсти й міг народжувати дітей, мені треба облишити війну.
Принц Нассауський:
— Для того, щоб ваші французи жили в достатку й спокої, ви прирікаєте більшу частину Європи на неймовірні страхіття. Коли ви вийдете з війни, розбійникам більш не буде чого боятись.
Мілорд Сесіл:
— Одначе це правда, що тут, у Франції, селяни й ремісники заживуть куди щасливіше.
Король Анрі:
— А люди на те й створені, щоб стати щасливими. Крім того, якби я не прагнув цього для них, вони б мене, просто прогнали. Моє власне щастя й доля держави залежать від одного чи двох програних боїв. Панове, хочу я того чи не хочу, а мушу розпустити своє військо.
Вони кажуть: великий
Іспанські посли прибули до Парижа. Вони в'їхали до міста урочисто, як вимагав нелегко досягнутий, навічно укладений мир. Тим більше здивувала їх невимушена поведінка двору й короля, якого вважали великим. На них він такого враження не справив. Король Франції насамперед повів їх до зали для гри в м'яч, і там вінценосець почав затято змагатись у грі зі своїм маршалом Біроном-молодшим, та з принцом де Жуенвілем. З галереї за стрибками та кидками невгамовної величності стежили дами в масках. Дон Луїс де Веласко, адмірал Арагонський, граф Аренберг і вся іспанська делегація зразу почали вгадувати, котра з масок — герцогиня де Бофор, і легко вгадали. Увага всіх була спрямована тільки на неї. Король, як помітили іспанці, грав для неї, грав у духоті переповненої зали, в червневу спеку.
Він, певне, мав також намір показати їм, що він і досі спритний, гнучкий, молодий, одне слово — що його слід боятись. Про це посли здогадалися потім, коли писали свій звіт. А поки що в них переважав холодний подив, що цей найхристиянніший король так занедбує перед ними свою гідність, складаючи її до ніг жінки. Після гри він попросив свою кохану відкрити обличчя, щоб посли його католицької величності могли як слід роздивитись його.
Та згодом їх спіткали ще непристойніші речі. Через два дні відбувся великий бенкет, а ввечері — бал. За столом на чільному місці, під балдахіном, сиділа поруч короля герцогиня де Бофор, і їй прислуговували вельможні дами; найвисокородніша з них була мадемуазель де Гіз. А вона ж походила з Лотарінзького дому, того, котрий ще так недавно в союзі з Іспанією являв грізну небезпеку для короля Франції. І ось тепер дочка того дому, що з волі Іспанії мав би владарювати в цій країні, мусить подавати страви — і кому!