Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Убрання її — з білого шовку, сріблясте, як панцер на королі. Вбрання королеви буде з червоного оксамиту — світло-червоного, кольору свіжого м'яса. Габрієль вирішує пошити собі таку сукню, хоч хай там що. Її любий владар — вона це відчуває — саме простягає до неї руку, хоче притягти її до себе, нагору! Вона підводить очі — ні, величність і не ворухнула рукою, навіть пальцем її не манить. Обличчя короля звернене в далину, за межі цієї зали, кудись далеко поверх стовпища придворних, поверх простолюду, що вливається в залу.
Простолюд уливається крізь усі входи, бо їх повідчиняно для нього. Падає навколішки, на колінах
Вона мало не забула про свою роль. Конетабль і начальник артилерії взяли її за обидві руки й підвели по сходинках до підніжжя трону, до вона мала сидіти. Вона сідає, сукня стелеться вниз по двох сходинках. Величність переступає з ноги на ногу, зусиллям розплющує очі ширше, незмінно горда й ласкава.
Конетабль і начальник артилерії повернулись на свої місця. Це знак для всіх схилених в уклоні, щоб вони випростали спини й розбились на кілька гуртів, як визначено. На сходинку нижче від Габрієлі сідає її високість сестра короля. Та сходинка найширша, і сукня не звисає з неї. А внизу — так, щоб не прикривати собою обох вельможних дам, стають канцлер, начальник артилерії і конетабль. Ліворуч від величності, відмежованої порожніми сходинками трону — порожніми й неприступними, аж трепет проймає,— рішуче розміщуються якісь непоказні люди. Місця їм чомусь приділено навдивовижу багато.
Придворні розподіляються, як приписано, — тут дами, там кавалери, і ті й ті шикуються за своїми титулами й заслугами, хто ближче, хто далі. Принцеси, маршали й верховні судді, принци крові разом з маленьким Вандомом — з обох боків попереду, куди надає світло. Там його перехоплюють завіси, тут — підсилюють уміло розміщені дзеркала. Лице сонячного бога звернене до трону. Поза його промінням, що все націлене на величність, розпливаються людські обриси заднього плану. В найдальшої постаті вирізняються тільки білі плечі, в іншої, зовсім затіненої,— тільки горбатий ніс. Що далі вглиб, то тьмяніші барви та обриси, ген позаду вони зовсім тануть. Та й передні постаті сповиті в сірувату імлу — принаймні там, де на них не падає спереду відблиск величності. Лице сонячного бога звернене до трону.
Середина всієї сцени з волі неба й людей стає ніби джерелом світла, явлена людям величність збирає його на собі й відкидає на інших тільки розрізнені відблиски. Хоч вона й сліпить, але найдужче засліплена вона сама. Марно вона зводить вище брови, ширше розплющує очі. Поза її власним сліпучим сяйвом є тільки тіні, густіші й світліші, але всі непроникні. Вона пронизує їх своїм промінням, але сама їх не бачить. Тільки по легкому рухові на дні темної западини величність здогадується, що там стає навколішки люд. Очі в Анрі аж болять, а за ними в мозку зринає думка: «Що це за божевілля! Чи я хотів такого?»
Ось настав для величності час порушити свою недвижність і зробити належний жест. Старий канцлер подає їй нагору пергамент із підвішеною печаткою. Анрі бере його і встигає водночас наказати, щоб уже кінчали це чаклування. «Пригасіть!» — шепоче він. Уміло розміщені дзеркала відсовують, завіси відхиляють, і все повертається
Тоді король промовляє. Він згорнув пергамент, зіпер сувій на свою срібну кульшу. Його друга рука простягається до найдальших слухачів, що стоять навколішки. Король киває їм, і вони підводяться, ледь човгаючи підошвами, — ще тихіш, ніж допіру, коли ставали на коліна. Вони вслухаються в те, що промовляє з трону король:
— Тут є люди, що не можуть знайти роботу й наїстись досита, — звільнені з війська солдати й безробітні ремісники. А в Новій Франції є люди, що не тямлять ніякого ремесла, обробляють мало землі й не відають спасіння душі. Заради цих і тих людей нам слід вирушити в море.
З цієї миті король звертає свою мову до тих непоказних людей, що стоять ліворуч навдивовижу близько до його трону. Треба знати, що ці самі слова ще до нього сказав у одному шинку один дуже прикметний гість. І саме він сьогодні опинився найближче до сходинок трону — серед тих непоказних людей, на чолі яких, проте, стоїть адмірал. Не якийсь там вичепурений морський герой, а загартований негодами мореплавець, якраз придатний для здійснення задумів короля, — міцний тілом і стійкий душею. Саме ці якості будуть потрібні йому, та й його супутникам не менше. І Маркюс Лескарбо, чоловік в обношеній одежі і з суворим обличчям, та й увесь нечисленний гурток мореплавців готові негайно зійти на корабель і попливти на одчай душі крізь тумани та бурі. Хто не потоне, той побачить Нову Францію.
— Чи маємо ми право загарбати край, названий Новою Францією, відняти його в споконвічних жителів? Ні, не маємо. Ми здобуватимемо приязнь тих людей, дбатимемо про те, щоб вони стали такі, як і ми. Винищувати ті далекі народи — таке нам не в голові «Я втішу вас», — сказав господь. Він не сказав: «Я винищу вас». А його воля — це й воля вашого короля.
Слова стародавні, зміст їхній божественний, цього не заперечує ніхто, і королю вони личать. І все ж колонії — це непевна химера, вона може вдатись, а може й не вдатись. Якого кінця найімовірніш можна сподіватися? Уламки багатьох суден, пустельний острів, на ньому кількоро тих, котрі врятувались. Тинди-ринди, думає пан де Роні-Сюллі й дивиться кудись у далеч понад головами тих, що ніколи не привезуть золота.
Якраз навпроти нього Маркюс Лескарбо спогадує давніх мореплавців-гугенотів і одного канцлера в колишньому Наваррському королівстві. Той канцлер перший визнав колонізацію обов'язком гуманістів. «Саме йому належать оці слова, що їх ми зберегли в пам'яті й тепер добуваємо — кожен із глибини свого незрадливого серця. Я тепер знову сію їх між людей, але він їх проголошує з висоти трону. А тим часом ми встигли посивіти. «Дорога до Нової Франції далека», — сказала б тут людина, здатна втратити відвагу. Коли озирнешся далеко назад, від цього стає ще довшим той шлях, що попереду».