Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Після цього Катрін уже не хотіла дивитись ні на що, а нагадала, що пора йти. Король узяв за руку свою кохану й ступив до дверей. Та в Рубенса мимоволі вихопилося:
— У мене тут є ще щось.
Він мав на увазі той малюнок, який, власне, мав намір лишити для себе: «Моя картина, та й годі».
— А справді,— сказав король. — Ви показуєте нам деталі. А де загальний вигляд?
Тоді Рубенс дістав той аркуш, якого був перевернув і сховав. А тепер розправив і підняв у обох руках. Пані Катрін уже надивилась на малюнки й хотіла йти, вона б залюбки поринула у спогади на самоті. Бо що чекає на неї? Вона відчувала, як на неї накочується смуток, що тепер часто навідував її; вона вважала, що цей смуток
Анрі й Габрієль так і застигли на місці, тримаючись за руки. Так, вони поводились наче заворожені, що не можуть зрушити з місця й тільки витягують шиї.
Трон — біла порожнеча, посередині обрис величності, розмитий сліпучим світлом, а тисячі невагомих променів набирають виразних форм. То янголи й амури, вони витають густою хмарою, водоспадом, осяйною райдугою переплетених тіл, буянням неземної радості, повінню безсмертя. Величність — блідий обрис — широко розплющеними очима не бачить нічого; ні людських тіней унизу, ні повені янголів та амурів. А на краю трону сидить жінка, божественне сяйво оголило її, і жіноча плоть видна в усій її пишноті, в усій благодаті, бо над нею височить на троні володар світла, хоча й поблідлий від власного непомірного блиску.
— Яка сила! — сказав Анрі.— Такий надмір світла, що нас і не видно, ми поблідли в ньому. Неодмінно намалюйте таку картину, і я часто дивитимусь на неї, щоб учитися скромності. Оце такі ми — і не більше.
Рубенс відказав збентежено:
— Я зовсім не хотів зобразити скромність. Я це називаю величністю.
Габрієль — охоплена тривожним жаданням спокути й самоприниження, як і її любий владар:
— Цю жінку оголено від її гордині, тому вона й гола. Не ради того, щоб попишатися красою плоті, бо плоть підвладна тлінові. Я бачу й ладна присягтися, що вона згинає коліна й хоче вклякнути перед величчю, що явлена їй.
Вона розхвилювала себе цими словами аж надміру. Ця жінка, відчуваючи грізну небезпеку для свого життя, перетворила прекрасну картину в жахливу, і на її обличчі відбився нестямний жах. Анрі потяг її до дверей. Художник хотів сховати малюнок від неї, але вона простягла до нього руку.
— Це моє тіло, — сказала вона не своїм звичайним, а якимсь болісно надломленим голосом. — Отже, крім мене є ще людина, що вивчила його. Той, хто знає кожну складочку моєї плоті, той напевне може відкрити мені, що зі мною станеться, бо він астролог.
— Який там астролог! Анатом! — вигукнув Анрі. Запізно. Габрієль кинулась йому на груди, вся тремтячи. Вона побачила, як жива плоть ніби тане на її зображенні. На краю трону, так і не піднявшись на нього, сидів кістяк.
Габрієль у тривозі за своє життя
Восени того року хрестили Александра-монсеньйора. Хрестини справлено з небувалою розкішшю. Двір наочно пересвідчився, що люба владарка після двох перших дітей переступила всякі дозволені межі, а отже — саме час кінчати з нею. Скажімо, підсунути королю іншу коханку. Так порадила пані де Сагон, вона ж таки взяла на себе й вибір. Красуня, вибрана відповідно до смаків його величності, була, звичайно, новенька при дворі — юна, як Єва у перший день, а насамперед — худорлява. Вона й справді сподобалась королю, коли танцювала у великому «балеті чужоземців» майже роздягнена, бо зображувала одну з індіанок. То були тубілки з Нової Франції. Хоча там нібито занадто холодно, щоб так скупо вдягатись, одначе пан де Бассомп'єр, що встиг дослужитись до розпорядника розваг, керувався не так відомостями з географії, як порадами своєї приятельки Сагон.
Щоразу, коли мадемуазель д'Антраг, танцюючи, наближалась до короля,
По-перше, він почував себе втомленим, майже нездоровим, але достатню причин нього вбачав у тому, що рік випав аж надто рясний трудами. Рік уже кінчається. Невже він наостанці принесе йому ще й хворобу? Анрі ніколи не вірив у свої хвороби і вже й не навчиться цього. Хоч він віддавна вивчав людську природу, та власне тіло раз у раз дивувало його новими несподіванками.
— Величносте! — шепнула йому на вухо Габрієль. — Я бачу, що вам уже надокучила ця розвага. Я не ображусь, якщо ви покинете моє свято й підете відпочити.
Анрі зрозумів, що треба заспокоїти свою кохану щодо настирливої молодої особи.
— Ця юна Анрієтта… — почав він.
— Ви вже знаєте, як її й звуть, — зауважила Габрієль.
— Я краще знаю її батька, — відказав Анрі.— Хоч згодом я зустрічав його багато разів у похідних таборах, та він навіки зостався мені в пам'яті таким, як стояв біля замордованого короля, мого попередника. Стояв у головах і притримував трупові підборіддя, щоб не падала щелепа. А коли я ввійшов, він із люті аж пустив те підборіддя. Всі ті панове, що були там у кімнаті, воліли б побачити мертвим мене, а не Анрі Валуа. Але найжахливіше враження лишилось у мене від того підборіддя.
— Підіть відпочиньте, коханий мій пане, я вас прошу. Хай навіть потім плескатимуть, ніби ви нудились на моєму святі.
Турбота Габрієлі зворушила Анрі. Він відповів:
— Послухаюсь вашої поради, хоча й почуваю себе цілком добре. — І вийшов, навіть не попрощавшися з товариством. А сам собі подумав, що від Анрієтти д'Антраг йому якось аж моторошно. Стережися дочки того чоловіка, що підтримував щелепу замордованому королю!
Скінчити з Габрієллю можна було, приміром, підсунувши королю нову коханку. А коли це, як видно, не вдалось, бо король уже так зжився зі своїм володінням, що й від звичної жінки його не відштовхнеш, — ну що ж, можна скінчити з нею й інакше.
Пан де Френ [77] , член фінансової ради й протестант, щиро відданий герцогині, був єдиною опорою її в найвищих колах, як не рахувати старого Шеверні, що мав на те поважні причини. Адже він зостанеться канцлером лиш доти, доки його приятелька Сурді править королем через свою небогу, оту гарненьку жирну куріпочку. Так гадали всі. Хто ж там знає, що любов розумніша від корисливості й що Габрієль уже не слухається пані де Сурді. Кажуть: і тітка, й небога вибились нагору перелюбством і гребуть до себе навзаводи. А пан де Френ, хоч був дуже скромний і не хизувався багатством, теж мав незаслужену лиху славу: його вважали автором Нантського едикту. І через те був ненависніший багатьом, ніж бувають звичайно середні фігури у великій грі.
77
Де Френ П'єр Форже (1544–1610) — після оголошення Анрі Наваррського королем Франції був державним секретарем. Один з творців Нантського едикту (1598), за яким католицизм лишався панівною релігією Франції, однак і гугеноти одержували свободу віровизнання і богослужіння у більшості місцевостей країни, а також певні політичні права.