Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
— Спочатку, я певен, вона була краща. Можу закластися, що виконання у великому масштабі (а воно не могло не спокусити такого варвара) втратило ще більше з первісного чару натхненно схопленої натури. Такий геній, як оце, вивчав наших італійських міністрів і все ж не зрозумів головного. Навіть при найбільшому зусиллі він навряд чи може вийти за межі чуттєвого. Яскраві барви, розкішна плоть; але царство довершеності, що має духовну природу, для нього неприступне.
— Призволяйтеся, будь ласка, — сказав Цамет, стоячи коло накритого столу, що нечутно піднявся знизу. Та Бончані говорив далі:
— І все ж спочатку ним керувало натхнення. Король,
— Нічого не зробив би, — заперечив Цамет: багатій не любив, коли гудять його власність. — Тепер мало хто з митців має хист до сміливих задумів. А ви гадаєте, легко було домогтися, щоб він, продавши велику картину королю, ескіз відступив мені? Правда, я запропонував стільки, що в усій Європі ніхто не міг би дати більше.
Бончані озирнувся на нього.
— Я можу заплатити вам удвічі більше — коштом герцога.
— Із самої пошани я залюбки передав би його високості цю дрібничку й безкоштовно, — Цамет поклав руку на груди, де тривожно билося серце. — Але король би мені цього ніколи не пробачив, — докінчив він знічено.
Політичний агент обернувся до нього всім тілом. До побоювань цього виплодка йому було байдуже; він недбало окинув поглядом мізерну постать із вислими плечима, жіночими клубами, з обличчям, що, може, й ставало рішуче, коли йшлося про зиск, проте лишалось пласке, як у раба. Не дуже цікаве видовище. Бончані відвернувся; зате Цаметові круглі очі ніяк не могли насититися спогляданням цього зловісного гостя. Лихвар відчував, що цей худорлявий, але ставний чоловік у приношеному вбранні привіз йому якісь жахливі клопоти. То байдуже, що Цамет давно вже їх передбачав. Раптом він почав бідкатися, що печені устриці вихололи.
— Я накажу спекти свіжих.
— Нe треба, — відмовився Бончані.— Я їх не їм. Ну, хіба з пошани до вашої уславленої кухні.
Він сів і начебто почав їсти. Але по його запалому роті годі було повірити, що він справді їсть. Над западинами щік у нього випиналось могутнє надбрів'я і чоло. Важко було розрізнити, чи то голова спереду лиса, чи чоло таке високе. Бончані не спирався на спинку стільця, ні на мить не опускав голови, і коли Цамет схилявся над своєю тарілкою, на ньому невблаганно спочивав холодний погляд. Гість мовчав, не заважав йому жувати, — швець добре знав, що то тільки хвилинна пільга. Аби якось розтягти її надовше, він з повним ротом белькотів вибачення, що з нагоди п'ятниці сьогодні у нього тільки рибні страви: запечена камбала з мідіями, в дуже смачній підливі, рецепт якої — таємниця. Король дуже любить цю підливу, бо в ній є трава тургун, що нагадує йому про рідний Беарн.
Цамет поквапився налити гостеві другий келих; першого той вихилив без помітних наслідків. Біле вино розігрівало кров, та холодний погляд лишався холодним. Цамета дратував цей чоловік: вічний злидень, якого герцог тримає в чорному тілі. Багатий пан знає, кому скільки треба платити: найменше — тому, хто постує з власної охоти і кому всі скарби заступає власний мозок. Йому дають змогу користатися тим мозком і нишком робити небезпечну роботу, тоді як повноважний посол владаря виступає в пишних шатах, але дуже рідко клопочеться найважливішими справами.
— Більш нічого не хочете? — спитав Цамет, аби покласти кінець як перекусці, так і ранньому візитові. Але він відчував, що це не вдасться. Гість заговорив.
— Тільки
Господар перевів дух.
— Ви кажете те, що й усі. Пане Бончані, зважте, яка вбога кухня при тутешньому дворі.
— Я при дворі не буваю, — відказав агент і зразу перейшов до діла: — Я згадав про вашу кухню тому, що за певних обставин через кухню можна владнувати й великі державні справи.
«Владнувати» — ось як він це називає», — подумав фінансист, і йому стало тяжко на серці, бо від долі вже не було куди втекти.
Бончані провадив:
— Людей, що твердять, ніби для них людське життя священне, є два різновиди. По-перше, ті, для котрих воно справді священне. Це йолопи, але вони стають небезпечними, коли починають чорнити перед людським загалом рішучі й жорстокі вчинки або навіть наважуються викривати те, що вже вирішене й має статись.
І грізно глянув у круглі очі свого візаві. А тоді повів далі так спокійно, ніби читав із книжки:
— Другі кажуть, що їхнє сумління ніколи б не дозволило їм убити когось, хоч насправді вони вже робили це досить часто, і кожен про те знає. Наш володар, великий герцог, мудрий і справедливий державець…
Бончані урвав мову й нахилив голову в бік дверей.
— Не турбуйтеся, — сказав Цамет, що вже змирився з усім. — Я зумисне тримаю тільки тутешню челядь, вона не розуміє нашої мови.
А книжка провадила:
— Державець зобов'язаний не мати іншого сумління, крім сумління влади. Мій владар убив свого брата й братову дружину, це знають усі й усі мовчать, бо цим він довів свою моральну гідність і силу. Це визнають якраз нікчемні й слабкі люди, що самі ніколи не змогли б убити. Більшість людей створена так, що вони легко терплять владу вбивць, а до того ж охоче вірять убивці, коли він запевняє, ніби шанує людське життя, і суперечність тут тільки гадана.
Бончані допив другий келих, але й далі лишався блідий, аж жовтий. Цамет зрозумів не кожне слово з його вченої мови, але тим виразніше відчув важку ходу фатуму.
А вчений, піднявши довгого воскового пальця, говорив:
— Тільки дуже великій і очевидній брехні люди вірять беззастережно. Хто отрутою чи кинджалом позбавив життя тринадцять чоловік, хай не каже, що їх було тільки дванадцять. Треба казати — жодного. Ця брехня буде прийнята й стане незаперечною — при умові, що він має владу силоміць привчити впокорений народ до легковірності. Тоді йому не доведеться навіть силувати. Народ вірить і почуває себе щасливим.
Мислитель дуже добре усвідомлював, що сипле свої перли перед свиньми, вибравши за слухача цих витончених відвертостей отакого Цамета. Власне, він ушановував зовсім не цього лихваря, хай там уже як він зветься; він мав перед собою саме багатство, ідею, велич і сутність якої визначають не люди. Хоч які можуть бути нікчемні багатії самі собою, та незаперечно, що їхня орбіта має якусь таємну притягальну силу для видатних і блискучих творінь та діянь, що їх вони купують. Коли добре поміркувати, ціна прекрасних і сміливих речей — не гроші, а розбещеність тих, хто спроможен за них заплатити. Мистецтво не знає сумління. Думка теж позбавлена його. І те, й друге живиться існуванням тієї породи людей, для якої в принципі немає моральних обмежень, хоч якийсь там окремий фінансист у слабкості своїй може стояти навколішки й молитись. Однаково — для того, щоб жили на світі Бончані, необхідні Цамети.