Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Тоді казкар згадав ще одну постать — незлагідного візира:
— Наш султан мав суворого, ощадливого візира. Цей урядовець іще з небіжчицею сварився через те, що вона з усією своєю ріднею тягла з владаря дуже багато грошей, а врешті ще й захотіла стати законною султановою дружиною. А нова улюблениця з цього почала. Не досить того, що батько цієї дами продав султанові її дівоцтво за сто тисяч срібняків і візир мусив їх виплатити. Хто змалює переляк урядовця, коли його владар показав йому грамоту зі своїм підписом і з печаткою, в якій він за всіма правилами обіцяв тій захланній особі законний шлюб. Візир
— Це вже ви казки розповідаєте, пане начальнику артилерії,— король зупинився і втупив у свого супутника очі.— Цього ви не посміли зробити!
— Та й марно було б, — відказав Роні.— Бо ви написали б нове. Ви були без тями від мадемуазель д'Антраг і тільки боялися, що проґавите й цю, як перед тим іншу. Вашому слузі лишалось одне: якнайшвидше одружити вас із якоюсь багатою принцесою.
Король скривився.
— Але ми не одержали й половини того посагу, що вимагали. Я мусив погодитись, аби мати з чого оплатити цю війну. А моє шлюбне зобов'язання зосталось у руках пана д'Антрага, того самого, що стояв біля смертного ложа мого попередника й притримував йому щелепу, щоб не відпадала. Ви могли б придумати щось краще, пане начальнику артилерії.
— У святому письмі сказано… — хотів був заперечити Роні. Але ніхто не дізнався, що саме написано в святому письмі, бо начальник артилерії стулив губи й опустив погляд, — такого за ним ще ніхто не помічав. Король рушив далі — швидше, ніж досі. Мовчки йшли вони через безлистий осінній сад на схилі гори — начальник артилерії поруч короля, який питав себе, що ж сказано у святому письмі. «Любов триває вічно?» Напевне не це. Я люблю Анрієтту не палкіше, ніж вона мене. Я квапився з нею так, бо коли старієш, не лишається часу. «Ноги тих, хто винесе тебе, вже стоять за дверима», — ось що сказано у святому письмі».
— Пане де Роні, кажіть уже вашу гірку правду! Я чекаю від вас гіркої правди.
Тепер голос слуги звучав не сухо, як звичайно. Диво дивне — він ледь не тремтів:
— Величносте! Найгіркіша правда стосується мене самого. Я ревнував вас до вашої любої владарки, що любила вас і була вашим набутком. Та хай там як, а я виконував свій обов'язок перед королем і не смію за цим шкодувати. Решту довершила смерть. І тепер ви біжите по цих осоружних терасах зі мною самим.
Анрі думає: «Щирий слуга. Зразковий слуга: наввипередки зі смертю він звільняє мене від усіх, кого я люблю. Хто ж на черзі?»
Роні не примусив його чекати. Він назвав маршала Бірона, якого Анрі любив, зрадником. Коли Анрі обурився, він навів докази зради.
— Звольте, ваша величносте, самі поїхати на арену його підозрілих дій.
— Пане начальнику артилерії, ви просто хочете спекатись мене, щоб я вам тут не заважав.
— Величносте! І тут, і всюди ви повинні перемагати. Мій ворог — той, хто стає нам на дорозі.— Це вже був знайомий непохитний тон. — Зніміть із мене голову. А коли ви лишаєте її мені, тоді мусять скотитися голови тих, хто зраджує короля, — хоч би ці люди мали від нього письмове зобов'язання з підписом і печаткою. Із мстивості вони стають змовниками проти мого владаря.
— Пане начальнику артилерії, ви вважаєте, що тільки ваша голова міцно сидить на в'язах. Мені не хочеться вірити, що ви маєте рацію.
На цьому скінчилась їхня прогулянка. Анрі думає: «Врешті-решт завжди виходить, що він мав рацію».
Химерне
Король відвідав свого маршала Бірона на арені підозрілих дій. Перша з них була та, що Бірон спробував підставити короля під ворожі кулі. В обложеному місті ніяк не могли б угадати, де стоїть король, якби їх не повідомили.
— Поясніть мені цей дивний випадок, — зажадав Анрі, ніби не знав, що випадки не мають пояснень. Але зрада здавалась йому ще нез'ясовнішою.
— Ваш батько любив мене, а я його, — сказав він синові вже, мабуть, усоте, бо тільки пам'ять про старого виправдовувала всі вияви ласки, що дістались молодому. — Він був спочатку моїм ворогом, а тому, коли доля звела нас, став тим надійнішим другом. Чи не гадаєте ви, пане маршале, що незаслужена дружба штовхає того, кому вона дарована, до ненависті й помсти?
— Це надто мудровані питання, — пробурчав Бірон-син. Таку вже вдачу мав цей твердолобий, натоптаний чолов'яга з мертвотно-похмурим поглядом, що з нього й за кілька годин не пощастило б видобути більш ні слова. Та Анрі забився навзаклад сам із собою, що переможе впертість цього чоловіка й прихилить його до себе — довірою. Зрадника справді можна ослабити, а врешті навіть подолати безмірною довірою — при умові, що до зради його спонукає не природжена зрадлива вдача, а просто зручна нагода, яка трапилась на війні і якою гріх не скористатись, коли ти не дурень. Адже можновладці самі сіють воєнне беззаконня, щоб кожен міг захопити більше влади, ніж йому припало. То чого б це маршалові Бірону пасти задніх?
То вже буде клопіт начальника артилерії — зловити Бірона в його власні тенета. Анрі вже тепер бачив те, що Бірон мав збагнути тільки згодом: такий супротивник, як герцог Савойський, не вартий зради. Його фортеці здавались одна за одною, військо ухилялось від бою. Він утратив честь, переказав йому Бірон; але про честь у кожного своє уявлення.
Перші здобуті прапори Анрі послав своїй коханці, мадемуазель д'Антраг, аби втішити її. Бо коли в її кімнату вдарила блискавка, вона передчасно народила дитину, яка невдовзі й померла. Через це шлюбне зобов'язання втратило силу, хоч би скільки потім галасувала та погрожувала її родина. Тільки-но вставши після пологів, ця юна особа подалася вслід за своїм старим коханцем, і він поквапився їй назустріч. Спочатку вона була тільки змучена й нещасна, ох, як вона його розчулювала! І що ж він зробив? Того ж таки дня, дев'ятнадцятого жовтня, прийшла звістка, що у Флоренції укладено його шлюб. Анрі видає повноваження клопотатись у Римі про те, щоб його новий шлюб оголосили недійсним, бо він зв'язаний обіцянкою, даною мадемуазель д'Антраг. А та обіцянка, як він добре знав, утратила силу.
Юна особа урвала його розчулення. Маючи повноваження для Рима, вона зажадала, щоб він зовсім не приймав флорентійки, коли та прибуде на своєму повному грошей кораблі, або ж вона сама з'явиться на ту зустріч як його коханка. На превеликий подив тих, хто був присутній при цій сцені, король нітрохи не заперечував. Він наче не розумів усієї скандальності становища — а може, навпаки, свідомо йшов на це. В кімнаті був Бассомп'єр — уже давно не новачок при дворі, і з новою коханкою в нього були щонайкращі взаємини. Проте й він сторопів від того, що там діялось; навіть пана де Вільруа обсипало жаром, а хто ще був байдужіший за нього до вимог добропристойності!