Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Тоді знову сів і ще раз перечитав листа від сестри, герцогині де Бар. «Якби така божа воля, я б із тих років, що мені лишились, віддала б кілька, аби полегшити ваше горе», — писала Катрін.
«Це б не допомогло, моя сестро і її подруго». Він узявся докінчувати недописану відповідь. «Туга й нарікання супроводитимуть мене аж до могили, — було написано там. — Проте бог пустив мене в цей світ не заради мене самого, а заради цього королівства». Він іще дописав: «Корінь мого серця всох і вже не дасть парості».
VII. ПОВОРОТ
Ми
Король із начальником артилерії вирушили в гори. Вони взяли з собою до Савойї сорок гармат, і супроводили їх п'ятнадцять тисяч піхоти, дві тисячі кінноти, маршал Бірон, граф Суассон і ще багато дворян. Хоробрий Крійон командував французькою гвардією, — нарешті попереду замріли бойові подвиги, за ними вже давно знудилися. Це справжнє щастя, що герцог Савойський порушив угоду. Він не віддав королю ні маркізату Салуццького, ні провінції Бресс. Тому вони й вирушили до Італії, щоб попросту забрати одне й друге, — восени 1600 року.
Герцог Савойський, звичайно, дотримав би угоди, якби Цезар, син Габрієлі, й досі лишався спадкоємцем французької корони і його зятем. Але син Габрієлі вже не був ні тим, ні тим. Незабаром король Франції мав через посередника одружитися з тосканською принцесою. Королева-чужоземка тоді негайно вирушить морем до Франції й привезе силу-силенну грошей на своїй галері, стіни якої, коли вірити чуткам, викладені безліччю самоцвітів. Навіть Габрієль д'Естре не мала їх стільки. Давні бойові сподвижники короля любили її, бо він її любив, та однаково — від правди ніде не дінешся: ні галери зі скарбами, ні отакого веселого походу від небіжчиці вже не було чого чекати, тому за нею ніхто не тужив — особливо прилюдно.
Вони казали: й сам король утішився. Не тільки тим, що одружується з чужоземкою. Через чотири місяці після втрати коханки він узяв собі нову — і то не бозна-яке щастя. Ще її матінка заколола кинджалом пажа. Королю з нею не мед. Він, певне, радісінький, що спекався хоч на час маркізи й іде з нами в похід.
Коні тягли гармати кам'янистими шляхами вище й вище, а вояки не могли надивуватись і з нелегкого задуму короля, і з того, що він так щасливо здійснюється. Одна-однісінька ніч, і в обох краях здобуто по фортеці: у Бресті маршал Бірон майже не спіткав опору, а пан де Крекі [87] захопив перлину Савойї, Монмельян — поки що тільки місто, а не замок. Той замок був надзвичайно міцний, такої гірської фортеці більше не знайдеш. Але, певне, дійде черга й до неї. А поки що артилерію перекидали до іншої.
87
Крекі де Бланшфор де Канапль (1567–1638) — французький полководець і дипломат, став начальником французької гвардії у 1605 р.
Кожна гармата важила разом з лафетом вісім тисяч фунтів, і її тягло двадцять троє коней, а велику кулеврину — дев'ятнадцятеро. Хоробрий Крійон волів би бачити відкрите бойовище, а не оцю вузьку дорогу під скельною стіною, понад шаленою річкою. Йому хотілось, як у давнину, кинути своїх французьких гвардійців у атаку, але треба визнати, що ця країна ніби створена для начальника артилерії, його гармати без ніякого бою творять справжні
Одноокий Арамбюр, натужно деручись на гору поруч із приятелем, сказав йому:
— На чию ж честь давали ми той бал? На честь пані де Роні, з шаноби перед гарматами її чоловіка, — ті гармати й принадніші за неї. Маркіза не годиться ні на що, нова королева, кажуть, і французькою не вміє. А згадай-но, як було колись, Крійоне!
— Не згадуй нічого, Арамбюре. Що було, те загуло. Ми не тільки її мусили ховати. Але вона була прекрасна й добра.
— Невже король її забув?
— Кожному дню свого клопоту доволі. Тепер він дереться на гору, як і ми.
Їм довелося зупинитись, бо затрималась уся колона, неоглядна в усіх своїх звивинах на вузькій дорозі між бескидом та гірською річкою. Хмари, що давно вже загрожували дощем, нарешті сипонули ним, а коли розійшлися, на тлі неба враз постав замок, — доти його й не бачили. На чолі колони начальник артилерії сказав королю:
— Це Шарбоньєр. Як тільки, ваша величність, накажете, ми його візьмемо.
— Та мені легко наказувати, — промурмотів король собі в бороду. — Ви, пане де Роні, вже й у своєму грубому плащі промокли наскрізь. Підвезіть артилерію, не забудьте й про ядра та порох, і про всі чотирикінні підводи зі спорядженням: тут роботи на три дощові дні.
Роні впорав усе за один день, від натуги вкрився червоною висипкою, і довелось кинути йому кров. Другого ранку він уже сидів на коні. Він хотів податись на розвідку: замок здавався неприступним у своєму скелястому панцері, неначе ще міцнішому, ніж буває звичайно земна кора. Пан де Роні сподівався нагледіти слабке місце. Та врешті урвався терпець хороброму Крійонові.
— Стонадцять чортів! — закричав він. — Пане начальнику артилерії, ви, може, боїтеся, що звідти стрілятимуть? У вас — може, й так, але не в мене.
Отоді начальник артилерії добре провчив полковника: взяв його під руку і вивів із-за укриття. Рушничні кулі згори вельми повчально свистіли їм повз вуха, аж поки Крійон не витримав:
— Тепер я бачу, що ці поганці не зважають ні на ваш начальницький жезл, ні на мій хрест Святого духа. І можуть, чого доброго, ще влучити. Ходім в укриття. Ви хоробрий і щирий товариш, — сказав Крійон, від захоплення начальником артилерії забувши й про власний страх. А раніш дивився на нього не інакше, як на фурманського підрядчика.
І в усьому війську склалась нова думка про Роні. Під час цієї війни королівство по-справжньому познайомилося з тим, на що досі нарікало з меншим правом, — із тиранічною владою. Король зробив свого Роні всемогутнім, щоб той виграв для нього війну. Фінанси й артилерія, об'єднані в руках того самого міністра, надають йому такої могутності й невідпорності, що аж страх бере. Роні припинив усі державні виплати, крім тих, що на війну. Він примушував населення по шляхах і по річках підвозити величезні вантажі — його військове спорядження — аж до театру воєнних дій.