Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
При імператорському дворі казали:
— Нехай він володіє імперією. Нехай буде справжнім королем римлян, а папі зоставить тільки його первосвященство. — Так говорили поміж себе, а не йому, аби спокушати його, як колись.
Озброєна слава, яка до того ж володіє мечем духу, діє на людей невідпорно. Ті звинувачення, які мали відштовхнути від нього Європу, натрапляли на сумніви й на відсіч. Непевність чуток про Великий план додавала йому і принадності, й загрозливості в очах тих самих людей. При імператорському дворі вже схилялися до того, щоб скласти зброю, — не тільки тому, що вже відчули її слабкість. А може, вона від того й стала слабша, що нікому не зрозумілі спокуси, звані Великим планом, приваблюють навіть
Курфюрст Саксонський дозволив у своїй присутності виголосити проповідь щодо очевидної подібності короля Анрі до Давида, Голіафового переможця. У Швейцарії вийшла книжка під назвою «Воскресіння Карла Великого». Венеціанці, тільки-но вгледівши якогось француза, кидались до нього й гукали: «Ти бачив його?» Навіть більше — з'явились іспанці, що вірили в нього.
В тодішньому його становищі спостережливих людей вражала подібність до перших років його піднесення, коли поголоска ще аж ніяк не називала його королем Європи — навіть королем Франції тільки в крайньому разі. Та він іще й не був ним насправді, бо мав владу майже там тільки, де стояло його військо. Тоді король мав на своєму боці думку королівства. А нині має свій Великий план, у якому вже знаходять певну правдоподібність, хоча ще й не розуміють його. Люди просто гадають, що його військо завжди перемагатиме, бо звикло до цього. Принаймні його начальник артилерії переконаний у цьому. Він викладає думки свого владаря на папері — і ось вони вже спотворені. Він бачить тільки, що король збирається завдати удару — чим скоріше, тим краще; а решта — то вже наш клопіт. «Те, що він там вимудровує з паном Гроцієм, і те, з чим він довірився чужоземним купцям (та й сам я раз у раз довідуюсь про якісь нові задуми, хоч і з запізненням), — це все врешті-решт фантазії. Що ж, нехай: король, який стільки діяв, має право й помріяти. А ми ретельно запишемо все, коли він, трохи помулявшись, зажадає нашої згоди. Він її матиме. Але найпростіше було й буде — вдарити».
Для короткого й рішучого удару, на думку начальника артилерії й короля, найкраще підходили Нідерланди. Та війну довелось відкласти, — і сам Роні мусив визнати наявність поважної перешкоди, — коли Генеральні штати уклали з Іспанією сепаратне перемир'я. То був зустрічний удар Габсбурга, бо вже здавалося, що вся Європа ось-ось упаде в обійми своєму рятівникові. Король Франції записує в рахунок програш — але не в очах народів, що без тями люблять його, особливо найдальші. Але держави бачать, що найближчий союзник ухиляється ще до випробування сил.
— Величносте! Ваша перемога була поза сумнівом, — каже Роні,— Я гадаю, що вона й тепер забезпечена, хоч би навіть іншим нашим союзникам захотілося вчинити так, як принц Оранський.
Король почув із тих слів, що треба почекати нової нагоди. Її вже не буде, в глибині душі він це знає. Ти на вершині успіху — не чекай же, поки посунешся вниз. І що таке, врешті, твій успіх? Власна готовність, що променіє з тебе. Завдяки твоїй силі духу перед тобою вже нема байдужих. Друг чи ворог — усі однаково заворожені. Але цю владу свого духу найважче розтягти надовго. Не проґав слушної миті! Не зупиняйся! Тепер або ніколи — вирушай на свою війну, а ні, то вона вже програна.
Анрі, досі від природи рухливий, майже весь час на ногах, тепер чимраз частіше сидів за столом. Його кабінет був просто-таки сповнений думками, що з'являлись непрохані й знову відлітали. Хоч йому не хотілось признаватися в цьому, але в тому кабінеті він ховався від власного двору — з усіх дворів Європи найскептичнішого. Тут сумнівалися в королі, бо знали його як людину, або важились оцінювати його, кожен виходячи зі свого власного досвіду, мізерного, але традиційного й перевіреного. Король — запеклий картяр, підтоптаний бабій і безвірник. Такий невгамовний дух був би небезпечний у кожному державці, а в
Він підніс простолюд, принизив вельмож і, ставши першим зневажником спадкових прав, сам зрадник, хоче карати інших за зраду. Страчує маршалів, захоплює герцогства. Нa Новому мосту велить поставити свою бронзову статую для поклоніння черні — протестантам, неодмінним учасникам усіх його неподобств. Аби лиш його не стало — вмить запанували б мир і спокій. Цьому королівству вже набридло, остобісіло бути грозою й пострахом християнського світу. Хоч би вже швидше скінчилось його владарювання! Регентство королеви — ось що нам потрібне. Тоді б відновився лад у світі і в нас у країні.
Отак, за наказами згори, кричали з амвонів. Тож як могли декотрі миряни не підпасти під цей настрій? Таке саме говорили й з кам'яних тумб на вуличних перехрестях, серед юрби випадкового люду, але той люд звик думати інакше. Він пам'ятав про діла короля Анрі, проти яких слова — тільки пустий звук. Люди поділяли в ним любов до рідної країни. Важко було очорнити перед ними загальний добробут, не легше — й державну віротерпимість, бо і те, її друге витримало довгі й тяжкі випробування. Без нього вони б і не пробували цього досягти, а він діяв за них і з ними. Простий люд — ремісники і хто там ще товчеться на вулицях — відчував свою таємну єдність із королем Анрі, хоча й не щохвилини пам'ятав про ту єдність. І тому промовці на перехрестях часто мали в нього успіх. Так трапилось одного разу, коли сам король, повертаючися в полювання, застряг у натовпі.
Той натовп запрудив вулицю Ла-Феронрі коло одного будинку з вирізьбленою емблемою — серце, увінчане короною й пробите стрілою. Продажний крикун на наріжній тумбі кричав хрипко: горлянку йому роз'їли виразки. Колись він був писарем у суді й брав від позовників могоричі, але вигнали його не за це, а тому, що він підхопив ганебну хворобу. Тепер він пропивав і проїдав по шинках те, що заробив горланням на перехрестях, хоча голос у нього часом зовсім пропадав. Тоді він висолопляв язика на цілий лікоть і соромітно кривлявся, а за хвильку знов обзивав короля розпусним дідком. Усе це він робив коштом герцога д'Епернона, того самого, що їхав тепер на коні поруч короля. З другого боку їхав герцог де Бельгард. Позаду в оточенні придворних їхала карета королеви; біля неї сиділа па подушках маркіза де Верней: обидві дами вже заприязнилися.
Д'Епернон не сподівався, що вони натраплять на вуличного промовця. Крім того, він був глухуватий і мучився від подагри. Проте, впізнавши власного посіпаку, він не розгубився й дав коню остроги. Та це йому не помогло. В крикуна саме пропав голос; зате якась жінка завела пісню. То була пісня короля, і ось вона залунала знову, її підхопили всі, її не забули. Йому й самому не лишилося більше нічого, як натягти повід і зупинитись.
— Бляклий Листе, — сказав він, — це ми наче вже колись чули.
Чарівній Габрієлі «Прощай» сказав увіч. Минули дні веселі, Лечу на Марсів клич.Пісня розходиться вшир, наче псалом. Карета, що їхала далі, скоро наздогнала вершників, що зупинилися. Королева в нестямній люті гукнула візничому: «Їдь прямо на них!» Звернути, щоб її пропустити, не було куди, й королю довелось рушити далі. Він чув, як позаду даленіло й затихало:
Прощання, повне болю, Жорстока мить. Вернути б серцю волю — Або не жить!