Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
— Ви бачите, що я не гаяв часу, — ці й подальші слова він підкреслив особливо, не спускаючи очей з його магніфіценції та решти послів. — Мої союзники разом узяті мають ще більше війська, ніж я; такої могутньої армії в Європі ще не бачили. Я вже не кажу про кількість і грізну силу моїх гармат. Мій начальник артилерії герцог де Сюллі покаже їх вам, як і весь золотий запас моєї воєнної скарбниці,— хто ще має такий! Усе це призначене насамперед для того, щоб настрахати напасників і зберегти мир, бо досі на це була здатна тільки безперечна перевага в силі.
Він стишує голос і зразу переходить на довірчий тон із цими чужинцями, яких вважає сухими й замкнутими. Коли вони й проговоряться, це тільки примножить неправдоподібні легенди,
— Мій великий план зрозумілий вам, панове, бо ви люди мудрі. Він випливає з розрахунку, що мир, досягнений самим озброєнням, коштує непомірно дорого. Ви комерсанти, але ми теж знаємось на рахівництві: мій герцог де Сюллі в цьому не поступиться вам. Мир не буде задорогий, коли його оплатимо не ми самі, а всі християнські держави разом. Я зі своїми союзниками переконаємо всіх, у чому їхня вигода й безпека. Тільки в союзі народів, і ні в чому більше.
По їхніх обличчях він побачив, що вимовив нечувані слова; він передбачив їхні сумніви, перше ніж висловити їх. Декотрі переступили з ноги на ногу, інші зашепотілись, один сів на стілець, аж гупнуло. Анрі зачекав, поки рух стихне. Тоді промовив не дуже гучно, але надзвичайно значущим тоном:
— Коли, за словами вашої магніфіценції, тільки війна може повалити владолюбців, тоді ми повинні перші взятися за зброю. Але я знаю щось краще — це право. П'ятнадцятьом державам християнського світу треба утворити раду, що владнуватиме їхні чвари й вирішуватиме наші спільні заходи проти невірних, що загрожують сходові Європи. Той монарший дім, що його ви, магніфіценціє, назвали владолюбним, нехай радіє, що військо союзу народів підтримає його. Зате союз установить остаточні кордони держав. Минув уже час баламутити чужий спокій і наново свавільно перемежовувати країни цивілізованого світу, ніби вони опинились у своїх межах випадково. Ні, там їх розмістила історія, а вона мала досить часу на здійснення своєї волі. Нехай віровизнання мають непорушні кордони, як і держави. Ще одна релігійна війна? Ніхто з державців не знає її краще за мене! — гукнув Анрі тим голосом, до якого, бувало, вдавався перед боєм: тоном бойового наказу, що закликав до подвигу й підносив дух. — Я знаю, що таке релігійні війни. І хай ніхто не важиться накликати ще одну, поки я живу на світі!
— Поки я живу на світі,— почувся шепіт. Дивно: той із послів, котрий з подиву аж сів, тепер схопився — і ці п'ять слів вимовив французькою. А на очах у нього виступили сльози. Тепер була черга Анрі здивуватися. Одначе він не виявив цього; дальші слова він проказав батьківським тоном, і прозвучало воно якнайприродніше: як настанова досвідченої й тямущої людини. Тільки знизав один раз плечима, бо дивним тут був не його Великий план, а те, що така проста істина відома самому йому, інші поки що зрозуміли її тільки наполовину.
— П'ятнадцять християнських держав укладуть союз, — ось що він прагнув утовкмачити цим купцям, бо вони плавають по морях й можуть рознести вість по світу. Неофіційно, ще перед дипломатичними заходами. Чи ж то повірить світ? Байдуже. Шість спадкових монархій — він перелічив їх. Шість монархічних держав, що обирають свого державця, — від папи та імператора й до Богемії та Венеції. Під республіками король Франції розуміє не тільки Нідерланди та Швейцарію, а ще й третю, про яку досі не подумав ніхто: Італію, її об'єднані малі держави. П'ятнадцять християнських держав укладуть союз; а що цей союз народів матиме досить збройної сили, щоб покарати кожного загарбника, то настане мир.
— Внутрішня самостійність кожної держави і її зовнішня недоторканність, свобода віровизнання, тверді закони — ось вам і мир, за який варто заплатити.
Скінчено. Анрі відвів погляд від послів, даючи їм краще усвідомити почуте. Він заговорив з панами де Віком і Роні; відстань була розрахована точно, щоб іще можна було розчути мову чужинців. А вони гомоніли між собою, що добре зрозуміли високі ідеї й глибокі міркування, хоча,
Король попросив пана де Віка перекласти, бо моряк знав усі говірки. Та хтось промовив:
— У цього вистачить сили здійснити свій Великий план. Він часто перемагав. Він повинен перемогти ще раз.
— Хе! — вигукнув король і засміявся, бо побачив, що його розгадали. — Не забувайте про мої гармати, вони прочистять вуха п'ятнадцятьом християнським державам. Покажіть гостям мій арсенал!
Він узяв за руки начальника артилерії й адмірала і, стоячи між ними, попрощався з чужоземцями. Ось потрібні їм провідники, і хай вони не вважають його за мрійника — він не витає в захмар'ї.
— Не кажіть: цей чоловік заблукав у надто високі сфери. Кажіть тільки: шлях його був довгий, завжди важкий, і він пройде його до кінця.
Одному з послів він кивнув і почав його розпитувати, поки інші вже простували до виходу. Це був той самий, що спочатку аж на стілець упав з подиву, а потім прошепотів п'ять слів французькою. І врешті сказав: «У цього вистачить сили». Король спитав:
— Ратмане Вест, чому ви заплакали?
Той заперечливо похитав головою. Він наче забув усе — але трохи задовго не підводив погляду. А коли підвів, самовладання вже повернулось до нього. Він притис підборіддя до грудей — оце був і весь його уклін. А потім позадкував до дверей, дивлячись королю просто в очі. Відповіді він так і не дав.
Давид і Голіаф
Шведський посол при французькому дворі звався Гроцій і був ученим, славним на весь світ. Король Анрі запросив його ще до того, як учений дістав посаду посла. Часом він замикався з паном Гроцієм у своєму кабінеті [106] — невідомо навіщо. Двір підозрював протестантську змову проти християнського світу. Та сама ворожа недовірливість супроводила й інші його дії — прийняття чужоземних депутацій, як-от ганзейської; не менш підозрілими здавались його власному дворові військові готування короля. А його висловлювання про те, що прирейнські герцогства не повинні відійти до Габсбургів, обернув у підступну зброю проти нього не хто інший, як його власний міністр Вільруа.
106
Часом він замикався з паном Гроцієм у своєму кабінеті…– Голландський учений і дипломат Гроцій — Гуно де Гроот (1583–1645) — був одним з основоположників буржуазної теорії «природного права», тобто принципів і прав, які органічно властиві природі людини і незалежні від суспільних умов.
По всій Європі раз у раз поширювали звинувачення, ніби він загарбник і великої війни слід чекати тільки з його боку. Народи в це не вірили. Вони бачили й не могли не відчувати, хто доводить їхню скруту до крайнощів наверненням силоміць у католицтво, тортурами, відніманням дітей і садиб. Німці, яким сили зла дошкуляли найдужче, створили королю Франції славу визволителя. Він був Безсторонній, обидва віровизнання сподівались від нього свого права на віру її на безпеку. Правда, думку світу творять письменні, от тільки кому вони служать! Звиклих однаково незаперечно доводити і правду, й брехню, їх навряд чи могло заохотити до щирості те, що діялося в них перед очима. Але ж ім'я Гроція всім відоме, і цей світоч науки, поборник народних прав нібито став порадником короля Франції, а це не може свідчити про ниці заміри. Обережно, тут недовго позбутись і власної доброї слави!