Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Ті оглядини тривали аж до десятого червня, три тижні, достатньо для незліченних юрб люду, що плавом пливли з провінцій. Його столиця і його королівство користались його домом, як своїм власним. Аж до найдальших зал усе зайняли його піддані. Вони стережуть його спустошене тіло, як не сміли й не вміли стерегти, поки мали його живого. Це правда, що тоді народ короля Анрі захопив Луврський палац: двір було витіснено, королева сховалась у покоях, іще дальших, ніж ті, куди вона ходила, коли кувався замах на його життя. Його солдати зразу стали теж народом, таким, як і всі; вони не охороняли й не захищали більш нікого — тільки його. Але ж його вже не стало…
Будь-хто з багатьох тисяч міг вихопитись на стіл і закликати до повстання. Він
Але його вже не стало. І коли в ті дні його народ марно вартував над його останками — весь народ, і вчені правники, і ремісники, і мореплавці, і борці за віру, і борці за волю, — небагато бракувало до того, щоб на стіл вихопився якийсь дужий селянин. Приміром, той, що колись з'їв половинку білого буханця, а Анрі з'їв другу, і вони вдвох випили дзбанок вина. А тепер його вже не стало, але ми зостались на світі, і ми сумуємо. В житті народу сум— це звичне почуття, звідси й покора — до повстань ще далеко. І оглядини покійного короля, й захоплення палацу, що вже не належить йому, — все це минеться щасливо. Двір зітхне з полегкістю, коли похмура юрба піде геть з усім своїм убивчим смутком.
Останнього дня дофін Луї, тепер уже король Луї, чи Людовік Тринадцятий, наробив великої прикрості, і за це його вінценосна мати мала намір дошкульно покарати його, коли відновиться спокій і лад. Він свавільно, без ніякого супроводу вийшов до люду — цей несміливий хлопець, від природи схильний боятися людей і зневажати їх, чи то окремих осіб, чи то цілі юрби. На порозі кімнати, де спочивала тлінна оболонка й видимість його батька, він упав навколішки, навколішки дійшов до ложа і поцілував підлогу перед ним. А підлога була брудна, затоптана, і така поведінка зовсім не личила новому королю. Лиш одне виправдовувало її. Батько часто водив Луї за руку; тепер він зробив так востаннє.
Герцог де Сюллі багатьом навіював страх, хоча його самого смерть його владаря спочатку змусила тремтіти за свою безпеку: адже він занадто добре служив королю. Приголомшений першим ляком, він потай утік з арсеналу, бо не хотів, щоб його впізнали й вистежили. Та коли побачив на вулицях обличчя, безліч облич з усе тим самим виразом, — він став на чолі своєї кінної варти. З тією вартою він з'явився до Луврського палацу, зажадав без церемоній, щоб його допустили до королеви, але дістав досить правдоподібну відповідь, що вона тяжко пригнічена, просто-таки в нестямі. Тоді йому сяйнуло, що з них двох тільки одне може не відчувати тривоги й страху: він або вона.
І згодом вона ніколи не виявляла до нього відвертої ворожості. Він ще якийсь час зберігав свою могутність, чи бодай зовнішню подобу могутності,— щоб великий король хоч про людське око жив і далі в своєму великому міністрі. Це робилося заради народу, його грізного смутку, поки і народ, і міністр помаленьку втратили свою силу, і їх можна було відіслати додому — і слугу короля, і нещасний народ. Марія Медічі, як тільки це стало можливе, поринула в розкіш, у святкове сп'яніння від власної дурості та блиску її нікчемного владарювання. Рубенсові, що малював усе це, було дуже прикро, що саме така постать стала осереддям такого любого йому буяння неземної чуттєвості.
Серце короля Анрі нарешті опинилося в тих, кому він його заповів. А доти воно довго подорожувало: його показували в провінціях. Воно об'їздило їх, лежачи на колінах єзуїта. Глибоко пригнічені юрби народу бачили, як його серце само приїздить до них і знов від'їздить, їм не треба було самим їхати до столиці, щоб привезти його. Та однаково. Вони вже ніколи не забудуть, що колись, єдиний раз, мали свого короля. Серце його билось не тільки для них: і заради власної першості, і заради величі Франції, і заради миру в усьому світі. І все ж вони були в нього перші,
Єдиний король, що досі живе в пам'яті бідноти.
Seul roi de qui le pauvre ait garde la memoire.
Allocution d'Henri Quatrieme Roi de France et de Navarre
du haut d'un nuage qui le demasque pendant l'espace d'un eclair, puis se referme sur lui
On m'a conjure, on a voulu s'inspirer de ma vie, faute de pouvoir me la rendre. Je ne suis pas tres sur, moi-meme, de desirer son retour, et encore moins, de bien comprendre pourquoi j'ai du accomplir ma destinee. Au fond, notre passage sur la terre est marque par des peines et des joies etrangeres a notre raison, et parfois au dessous de nous-memes. Nous ferions mieux, si nous pouvions nous regarder. Quant aux autres, ils m'ont assurement juge sans me voir. Certain jour, jeune encore, quelqu'un, s'approchant par derriere, me ferma les yeux de ses mains; a quoi je repondis que pour l'oser, il fallait etre ou grand ou fort temeraire.
Regardez-moi dans les yeux. Je suis un homme comme vous; la mort n'y fait rien, ni les siecles qui nous separent. Vous vous croyez de grandes personnes, appartenant a une humanite de trois cents ans plus agee que de mon vivant. Mais pour les morts, qu'ils soient morts depuis si longtemps ou seulement d'hier, la difference est minime. Sans compter que les vivants de ce soir sont les morts de demain. Va, mon petit frere d'un moment, tu me ressembles etrangement. N'as-tu pas essuye les revers de la guerre, apres en avoir connu la fortune? Et l'amour donc, ses luttes ahannantes suivies d'un bonheur impatient et d'un desespoir qui perdure. Je n'aurais pas fini poignarde si ma chere maitresse avait vecu.
On dit cela, mais sait-on? J'ai fait un saut perilleux qui valait bien des coups de poignard. Mon sort se decida au meme instant que j'abjurai la Religion. Cependant, ce fut ma facon de servir la France. Par la, souvent nos reniements equivalent a des actes, et nos faiblesses peuvent nous tenir lieu de fermete. La France m'est bien obligee, car j'ai bien travaille pour elle. J'ai eu mes heures de grandeur. Mais qu'est-ce qu'etre grand? Avoir la modestie de servir ses semblables tout en les depassant. J'ai ete prince du sang et peuple. Ventre saint gris, il faut etre l'un et l'autre, sous peine de rester un mediocre amasseur d'inutiles deniers.
Je me risque bien loin, car enfin, mon Grand Dessein est de l'epoque de ma decheance. Mais la decheance n'est peut-etre qu'un achevement supreme et douloureux. Un roi qu'on a appele grand, et sans doute ne croyait-on pas si bien dire, finit par entrevoir la Paix eternelle et une Societe des Dominations Chretiennes. Par quoi il franchit les limites de sa puissance, et meme de sa vie. La grandeur? Mais elle n'est pas d'ici, il faut avoir vecu et avoir trepasse.
Un homme qui doit cesser de vivre, et qui le sent, met en chemin quand meme une posterite lointaine, abandonnant son?uvre posthume a la grace de Dieu, qui est certaine, et au genie de siecles qui est hasardeux et qui est incomplet. Mon propre genie l'a bien ete. Je n'ai rien a vous reprocher, mes chers contemporains de trois siecles en retard sur moi. J'ai connu l'un de ces siecles, et qui n'etait plus le mien. Je lui etais superieur, ce qui ne m'empechait pas d'etre meme alors un rescape des temps revolus. Le suis-je encore, revenu parmi vous? Vous me reconnaitriez plutot, et je me mettrais a votre tete: tout serait a recommencer. Peut-etre, pour une fois, ne succomberais-je pas. Aі-je dit que je ne desirais pas revivre? Mais je ne suis pas mort. Je vis, moi, et ce n'est pas d'une maniere surnaturelle. Vous me continuez.