Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
— Пані,— сказав він, — Нащо вам потім дорікати собі, ніби ви примусили мене зі страху зостатися дома. Але я справді хочу відпочити.
Після обіду він якусь часинку був дуже веселий. Але ніхто не хотів сміятись разом з ним, і він раптом відчув утому, хоч до сну його й не тягло. Він ліг і кожного, хто входив, питав, котра година. Входили й виходили жандарми й слуги. Один відповів:
— Четверта, — а тоді довірчо, як говорили з ним підлеглі, порадив: — Вам би дихнути свіжим повітрям, величносте.
— Твоя правда, хай подадуть карету, — сказав король. Тоді до його ліжка підійшов його старий перший камердинер, пан д'Арманьяк; розставивши ноги, він і руками,
— Величносте! Коли ви втомлені й не хочете сідати в сідло, то краще прийміть у великому дворі селян, вони прийшли й дожидають вас.
— Твоя правда, — відповів Анрі й на це. — Може, трохи розважусь.
Унизу він зразу впізнав тих селян: то були ті самі, за чиїм столом він колись сидів на болотистій луці. Він приїхав до них уже в гарячці й поставився до них неласкаво, бо вони давали їсти за шістьох череватому неробі, а самі голодували. Цього разу вони привезли якусь клітку; в таких звичайно возять свійську птицю. Але крізь щілини між дошками видно було людину, що сиділа там, скорчившись; на запитання вона відповідала незрозумілим белькотом.
Король упізнав серед прибулих одного селянина в бурій вовняній одежі, згорбатілого від років і десятиріч усе однакової тяжкої роботи, однакових рухів у тій самій поставі. А колись він був стрункий, мов дворянин, і навіть зважився зітнутись із дворянином за дівчину. Тепер би він цього не зробив. Король звернувся до нього, і він пояснив, що в курячій клітці сидить його рідний брат, Жюль Сімон. Він завжди був трудящим хліборобом, поки проказа не виїла йому очей і не об'їла губів.
— Оце до такого вже дійшло? — сказав Анрі — Невже вас завжди щось має об'їдати? Перше вас об'їдав той чоловік, що їв за шістьох… — А сам подумав: «Якби я оце спитав їх, чи мають вони по неділях курку в горщику, вони б напевне відповіли: «Так». Бо я маю годувати їхнього прокаженого». І наказав своєму першому камердинерові порахувати, скільки грошей є при ньому.
— Сімдесят чотири екю, — сказав д'Арманьяк, і Анрі звелів:
— Віддай їм усі.
Селяни попадали навколішки, приголомшені таким щедрим дарунком, якого кожному вистачило б на життя; але тут він мав полегшити одному з них смерть. Найстаріший — сиві пасма падали йому на кощаві плечі, на вигляд йому було років сімдесят, але Анрі відняв від того двадцять, — п'ятдесятирічний чоловік сказав:
— Наш добрий владарю, колись ви на ловах проїздили повз мою хатину й побачили, що вона ось-ось завалиться. Ви наказали її полагодити й зразу виплатили тридцять ліврів, та ще й сорок су за їжу.
— А! — гукнув король. — То я їв у тебе! Якого дня? І що було на обід!
— У неділю, курка.
Анрі засміявся — востаннє в житті весело засміявся. Він киває головою, хоче йти, вже ступає — й застигає на місці.
Прощання, повне болю, Жорстока мить.Велике подвір'я було оточене жандармами. Їхній капітан підійшов і доповів, що екіпаж, згідно з наказом, подано. І ті панове, що мають його супроводити, вже чекають.
«Що я наказував? Кого запрошував з собою?» Але він не скасував нічого. Пан д'Арманьяк попросився по-молодечому — наскільки міг:
— Величносте! Візьміть мене з собою.
— Навіть жандармів не візьму, — вирішив Анрі.— Що сказали б мої селяни? Тільки мій народ і я. А де королева?
Він ще раз повернувся до покоїв. Але Марії Медічі не зміг розшукати.
Коли він уже
— Величносте! Під Монмельяном у мене влучила куля. Мене звільнили з війська, я заборгувався, і ось сьогодні мене мають посадити до в'язниці. Порятуйте свого вояка від цього нещастя й ганьби.
Король:
— Я сплачу ваші борги.
Офіцер:
— Цього ви не можете. Я прошу тільки за свою свободу.
Король:
— Друже, я докладу твої борги до своїх і заплачу за себе й за тебе. Арманьяк, іди до старого подвір'я, в фінансову управу, й скажи там, яка моя воля. А як повернусь, я підпишу розпорядження.
Офіцер:
— Величносте! Доти мене вже заарештують, і вам доведеться мене визволяти.
Король:
— Вони вас не знайдуть, капітане. Де ви можете перебути цю годину найбезпечніше?
Арманьяк — дуже тихо:
— У вашому екіпажі, величносте!
Король дивиться на нього, він поблід. Переступає з ноги на ногу, нарешті каже:
— Їдьмо зі мною, капітане!
Шлях до гавані
Довгими переходами Луврського палацу пролетів далекий крик, коли король зі своїм офіцером рушили до виходу. То був крик страху і радості, невтримного шалу, крик збуреної до дна душі. Арманьяк поспішав за своїм королем, він думав, що то кричить королева, що нарешті вона озвалась. Але Анрі краще розпізнав голос: маркіза до Верней; вона теж колись існувала, ще й дуже відчутно, а тепер він зоставляє позаду тільки її голос.
Дорогою короля зупиняли ще кілька разів. Вітрі [123] , капітан гвардійців, наполегливо просив дозволу супроводити його. Адже в місті чекають урочистого в'їзду королеви, і на вулицях повно всяких чужинців та невідомих осіб.
— Ви хочете підлеститись до мене, — відрубав йому король. — Зоставайтеся краще з дамами.
Нa сходах, що вели від його кабінету до виходу, йому зустрілись герцогиня де Меркер, маршал де Буа-Дофен [124] і один з його синів — Анжу. Для кожного знайшлись у нього слова, але говорив він бездумно. Він думав: «Куди ж це я? І нащо?»
123
Вітрі Ніколя де л'Опіталь (1581–1644) — маркіз, згодом герцог, при Людовіку XIII — маршал Франції.
124
Буа-Дофен Урбан де Лаваль, маркіз де Сабле (1557–1629) — за воєнні успіхи отримав при Генріху IV титул маршала.
Панові де Пралену, ще одному капітанові гвардії, що напрошувався в охоронці, він уже відповів неласкаво, але озирнувся на свого однорукого офіцера: чи тут він? Той був на місці й мав зовсім інакший вигляд: зосероджений, бойовий. Він усе зрозумів. «А що тут розуміти?» — спитав себе Анрі. Вигляд його супутників міг хіба заспокоїти. Вони дожидались біля дуже великого екіпажу й розмовляли про погоду. Там були його давні товариші Лаварден і Роклор, люди без крихти фальшу. Де ла Форс тільки вчора став маршалом, йому не терпиться швидше попасти на Піренеї. Ще три знайомі постаті, а останній — д'Епернон, його ми воліємо бачити тут, а не десь-інде.