Лагідний янгол смерті
Шрифт:
— Ти хочеш, щоб я роздягнулася? — несподівано запитала вона напівшепотом.
— Так, — теж напівшепотом відповів я.
— Тоді мені доведеться облитися водою... — сказала Гуля, дивлячись на мене запитально й ніжно.
— Гаразд, — відповів я.
— Тоді в нас завтра не буде питної води.
— Нехай.
Вона піднялась. Відійшла на кілька кроків убік. Повільно роздягнулася — я стежив за її м'якими неквапливими рухами, в яких прочитувався весь її характер. У темряві, до якої вже звикли мої очі, поміж зірками й тріщинами солончаку, неначе видіння з арабських казок, стояла оголена Гуля. Вона стояла якийсь час нерухомо, чи то вслухаючись у тишу, чи то вдихаючи звільненим
Минуло кілька хвилин, і мені вже здавалося, що вода, та й цілий світ тепер мусить заздрити мені. Я сушив собою прохолодну від води ніжну шкіру Гулі, я зігрівав її тіло поцілунками, сам відчував, як палають мої губи. Ми розігрівалися одночасно, й уже її долоні, які втискалися в мою спину, здавалися напрочуд гарячими, але мені було замало цього вогню. І Гулі, здавалося, теж його було замало. І ми й далі зігрівали одне одного, поки не дійшли до тієї межі кипіння пристрасті, вище за яку лише смерть. Потім ми остигали, навзаєм слухаючи дихання, і дивилися крізь напівзаплющені повіки на пустельний світанок. Цей ранок, що спускався прохолодним вітерцем з пагорбів у маленький неправильний трикутник нашої ущелини, здався мені найбільш раннім у моєму житті. Мені хотілося його продовжити, затримати, уповільнити. І доки сонце незграбно перевалювало за лінію не видного нам обрію, яку приховувало узвишшя пагорба, цей ранок тривав, тривав майже нескіненно. Він завмер, як стрілки на моєму годиннику, і я цьому радів.
33
Незважаючи на безсонну ніч, ми досить легко підвелися і знову рушили в путь. І тільки сухі мої губи просили води, але я мовчав. Ніс у руці незвично легку пластмасову каністру й мовчав. Поруч ішла Гуля. На правому плечі лежав перев'яз подвійного баула, але вона ступала легко, наче закон земного тяжіння на неї не поширювався. На її лівому плечі сидів наш хамелеончик. Зараз він удавав із себе продовження смарагдово-зеленої сорочки-сукні.
Піднімалося сонце. Хотілося зеленого чаю. Хотілося почути голос Гулі, але в роті було так сухо, що, здавалося, будь-яке сказане мною слово може залишити на язику чи на яснах криваві подряпини.
Якоїсь миті я помітив на собі трошки грайливий косий погляд Гулі. Я повернувся до неї на ходу. Наші погляди й усмішки зустрілися.
— Скоро буде криниця, — сказала Гуля, наче прочитавши мої думки.
— А якби її не було? — запитав я.
— Я-то звикла, а тобі було би важко.
Я кивнув і миттю засоромився свого запитання. Вогонь бажання не повинен залежати від наявності чи відсутності криниці. І слава Богу, що минулого вечора я не поцікавився найближчою криницею.
Узвишшя пагорбів, уздовж яких ми йшли, ставали дедалі крутішими й вищими. Інколи я задирав голову й дивився на ці білі ребристі моноліти, загартовані сонцем і вітрами. Навіщо вони тут? Чому вони служать? Якщо природа — це підвалина життя, то ці велетенські камені жодного стосунку до природи не мали. Може, вони, наче гігантські гирі, урівноважували які-небудь Кордильєри на іншому боці землі? У чому сенс існування цих величезних каменів? Чи й не варто шукати в них сенс?
Ми йшли без зупинки годин шість, доки не
Ми наповнили каністру. Потім умилися, зливаючи одне одному з тієї кружки. Тоді я злякано помітив, що води в криниці вже не лишилося. Коли звів розгублений погляд на Гулю, побачив на її обличчі поблажливу посмішку.
— Заки чай зваримо — ще набереться, — сказала вона, кивнувши на криницю.
У цій місцині було з чого розпалювати багаття. Незабаром ми пили зелений чай. Розмовляли. Мене почало хилити в сон, і Гуля, помітивши це, дістала з баула смугасту підстилку. Я влігся й миттю заснув. А коли прокинувся — був уже пізній вечір. Білі верхівки пагорбів ще освітлювалися невидимим знизу сонцем, але це світло піднімалося дедалі вище і, затримавшись на самісінькій верхівці найближчого до нас пагорба, пішло кудись іще вище, розчинилося в небі.
Я роззирнувся. Побачив Гулю, яка сиділа на підмурі криниці. А потім побачив розпластані на кам'яному схилі моноліту її сорочки-сукні: червону, салатову, зелену, синю і ще дві, колір яких мені важко було розрізнити у темряві, яка запанувала. Поки я спав, Гуля випрала свій одяг.
Я провів руками по джинсах. Подивився на свою футболку. Замислився.
— Ти вже не спиш? — запитала Гуля, повернувшись до мене.
— Ні, — відповів я.
— Сьогодні вночі буде дуже гарне небо.
— Звідки ти знаєш?
— Був напрочуд густий захід сонця, — пояснила Гуля.
Спати мені вже не хотілося і, незважаючи на ніч, що насувалася, моє відпочиле тіло було сповнене бадьорості.
— Гаразд, дивитимемося на небо, — сказав я Гулі й у відповідь почув смішок, який вихопився в неї.
— Ти чого? — запитав я.
— Ні, нічого...
Я підвівся, підійшов до неї.
— Мені сьогодні так добре... — Гуля звела погляд на мене, коли я зупинився перед нею. — Я хочу, щоб мені завжди було так добре...
Я нахилився до її обличчя, поцілував її губи. Будь-які слова здавалися недоречними, і я мовчав.
— Дивись, дивись! — нагло прошепотіла Гуля, тицяючи рукою кудись угору.
Я простежив за напрямком її жесту й побачив комету з вогняним хвостом. Комета ліниво летіла до обрію, але зникла з поля зору, так і не досягнувши його.
Уночі я витягнув руки вперед, і теплий пісок, на який лягли мої долоні, здався мені пухнастим.
34
Сон, який наснився мені під ранок, сповнив тіло такої бадьорості, наче воно щойно-щойно дозріло для справжнього життя.
Навдивовижу легко я підвівся з підстилки. Озирнувшись, побачив ті ж красиві кольорові плями Гулиного одягу, розкладені на схилі моноліту, який здіймався угору. Самої Гулі поруч не було, але її відсутність видалася природною, наче вона була невід'ємною від ритуалу ранку, що приходив для неї години на дві раніше. Мине хвилин п'ятнадцять, і вона з'явиться, несучи в руках чималий оберемок легкого пустельного хмизу, на якому готуватиметься наш ранковий чай. Я б навіть не здивувався, якби вона повернулася, несучи в одній руці мисливську рушницю, а в іншій — забиту лань або молодого сайгака. Щоправда, це видіння вже перетворювало мене на представника третьої статі — слабку дитину, яка потребувала захисту й догляду з боку і чоловіків, і жінок.