Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
Над ним усю ніч похитувалася людська гойдалка. Він помирав, напевне, вважаючи свою смерть прекрасною, адже досяг висоти, майже неймовірної для нього. Вранці цапа знайшли під гойдалкою холодного. Ніхто не знав, як він загинув. Дехто вважав, що його смерть — то пересторога для філософа. І лише Левко Хоробрий склав собі більш–менш повне уявлення про цапову смерть. Але про все, що знають філософи, потім довідуються всі. Левко Хоробрий не міг не розповісти про останню витівку свого цапа. Згодом появилася легенда, що цап приходить щоночі на гойдалку і літає там шалено. Хтось нібито навіть бачив його, і це було видовисько незвичайне: цап на гойдалці.
Філософ був заінтригований і однієї
«Цап!» — вирішив Левко і, вибравшись із схованки, підійшов ближче — навіть в окулярах він недобачав уночі.
На гойдалці літало двоє з буксирної бригади. Потай од Вавилона, вони вигойдували тут свою любов, немовби хотіли вирватися з ночі до зірок, до синього неба, на якому малювалися крилато й красиво. Фабіян упізнав їх, обоє з Краматорська — юнак і дівчина.
— Це ви, Фабіяне? — запитали його з висі.
— Я.
— Ставайте між нами.
— А не зірвемось?
— Ні.
— Ану ж спробую.
Став між ними, боязко, не дуже охоче, і вони помчали його в якісь інші, ще не знані світи. Потім він приходив сюди щоночі, і коли не заставав нікого, то гойдався сам. У селі поширилася чутка, що він приходить сюди і літає зі своїм цапом.
— Це правда, Фабіяне?
— А чому ж, правда… — посміхався.
Одної ночі Левко Хоробрий привів на гойдалку невідому жінку, з якою не міг, а мо', й не хотів з'явитися на люди. Вони гойдалися довго й красиво, до третіх півнів. Без цапа він знову ставав Левком Хоробрим. Тож жив тепер не вселенськими масштабами, а турботами про колгосп. Він сам вивіз цапа за Вавилон, а поховавши, сказав: «Мир прахові твоєму». Шапку зняв.
«Отак і гинуть люди, — думала собі Пріся. — Одні розбиваються на гойдалках, а інші помирають на білих подушках–вишиваночках, тоді як Явтушок гадав, що білі подушки існують лиш для того, аби від них світлішало в хаті, і боявся забруднити їх своїм лицем. Жодної вісточки від Явтушка, як у воду впав. Ліпше я тут прорубала б для нього ополонку на Йордані та знала б, що його вже нема», — побивалася Пріся, вартуючи сон своїх хлопчиків…
У Мальви почались перейми, можливо, й передчасні. Але стара мала необережність дати знати про те Савці, сільрадівському виконавцеві, і ось до хати Кожушних сходились найзнаменитіші вавилонські повитухи, які на своєму віку прийняли не одне славне життя. Приходять вони зі своїм зіллям для першої купелі й зі своїм нехитрим начинням, прокаленим мало не на священному вогні. Переступаючи поріг, вони вітались, хрестились і всідались рядочком на лаві, благочестиві, мудрі й на диво спокійні як для такої пригоди. Останньою прийшла Христина, висока, худорлява, у білому очіпку, вже недобачала, то намацала посохом порога — колись вона приймала на світ і саму Мальву, у цій самій хаті та, либонь, чи не в цьому ж таки ліжку з високими різьбленими бильцями, яких нині вже і не роблять у Вавилоні.
— Ну, що тут? Хто гряде до нашого Вавилона?
— Син гряде… — сказала перша на лаві бабця з лагідним смиренним обличчям, прародителька Скоромних, мали її за віщунку немовлят чоловічої статі.
Христина скинула погляд на лаву:
— Чи то вас так багато, а чи то множиться мені в очах?
— Савка загадав. Усім підряд…
— І мені ж він… — сказала Христина. — Скажіть, песиголовець. Дурний–дурний, а не забув, що я і його забирала на світ. Ідіть, каже, та щоб все там було гаразд. Відповідаєте за нащадка перед сільрадою.
Савка не знав, чого кожна з них варта, от і заслав їх усіх, а тут вже
— Нехай вона… Христина.
Сліпа не то жартома, не то всерйоз заходилась зганяти їх посохом з лави:
— Акиш! Акиш!
Кудахкали, обурювались, одна обізвала Христину сліпою каргою, все ж витрусилися з хати за одним рипом, а натомість у подвір'я вломився віз, зупинився побіля самого порога. То повернулася з Глинська Іванна Іванівна, іще за дня подалась за Марсіянином, краматорка не вельми вірила у повитух, ба навіть у вавилонських, які, однак, спромагались досі заселяти ці горби без втручання спадкоємців Гіппократа. І була в тому іще одна перевага, котрої Іванна могла і не знати: пупи вавилонян не викидають глинським собакам, а закопують на рідних городах і тим прив'язують майбутніх громадян до Вавилона. А нині, як почнуть возити породіль до Глинська й пупи викидатимуть на смітник, то все розтечеться та розбіжиться, — міркували бабусі, застукані возом у подвір'ї. Не розходились, стояли побіля воріт, ще мали надію, що Кожушна не віддасть Мальву до Глинська.
Аж віддала. Вийшла Варя Шатрова з акушерською валізкою, тоді заходились виносити на віз подушки, потім вивели Мальву попід руки, підсадовили на воза. Христина мостилася їхати з ними, на той випадок, якби все стряслося в дорозі, та Варя відбилась від неї жартом, сказала, що повитуха в дорозі якраз і може спричинитись до того, бо ті, що прагнуть на світ, вже достоту хитрі, аби не скористатися з присутності повитухи на возі. Зігнали стару з воза, то її конкурентки біля воріт мали з того злостиву втіху: «А так, а так, куди їй, сліпій!»
Поїхали у ніч троє, а прибути до Глинська можуть і четверо… В акушерській практиці Варі Шатрової щось подібне траплялось. Тому, ледь вибрались за Вавилон, Варя згадала про сірники. Присікалась до Іванни:
— Вже хто–хто, а кучер сірники мав би мати. Мало що може стрястися в дорозі. Вовки нападуть абощо…
— У мене проти вовків ось, — посміхнулась Іванна, вийнявши з кишені нагана.
Це подіяло на акушерку, і вона спиталася пошепки у Мальви про кучериню:
— Хто вона у вас?
— З Краматорська. Хліб викачує. Дружина нашого Теслі.
Варя пройняла Мальву таким поглядом, що тій довелося підтвердити:
— Я правду кажу. — І перехрестилась дрібненько.
Сама ж Іванна здогадувалась, кого повезе, ще як Марсіянин, пославшись на складну операцію, запропонував замість себе старшу медсестру. Та, щоб полегшити цю дорогу для Варі й для себе, назвалася їздовою з Вавилона.
— Ото чоловіка не знайшлося до коней? — обурювалась Варя, коли їхали сюди (а коні вже тоді не вельми слухались кучерині).
— Чоловіки є. Та все чужі, то я вирішила пофурманити для неї сама. Погодьтесь, незручно якось їм бачити Мальву в такому стані. Та і Мальві було б не по собі…
— Може, й так, — відповіла на те Варя й чи заснула на задку, чи вважала за зайве заводити розмови з цією їздовою. А скільки ж могла б вибовкати зайвого і про себе, і про Теслю, і про Глинськ!
«Но!» — все погукувала на коней Іванна, відганяючи тим нестерпну для неї мовчанку, що запанувала була на возі до самого Вавилона. І зараз те саме. «Но» та «но» — одне благання, відчайдушне та непідробне. Ним повниться ніч, і Варина душа, і майбутнє іще ненародженого… Як на теє, мати його терпляча, не кричить, не стогне, лише склеплює повіки у муках. Варя бачить те і нишком заздрить кучерині, яка тих мук не бачить і не чує…