Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
Тепер нас ніхто не вмовляв залишитися тут. Довідавшись, коли ми виходимо, вчитель прийшов попрощатися, вивів наш візок далеко за село, потім стояв на досвітній дорозі, худорлявий, мудрий, високий, наче хрест на роздоріжжі, а дорога перед нами була пряма, ніби лінійка, якою той добрий учитель бив колись мого батька по долоні за непокірність чи непослухняність. Везли на візку батьків кларнет — учитель наполіг, щоб ми забрали ту річ із собою, для Іваська, і тепер кларнет співатиме нам усю дорогу, всі тридцять п'ять кілометрів…
Дітей за візком наче побільшало. Чи то ми стали одразу доросліші, всі до єдиного босі, всі довгоштаньки, жваві, меткі, дружні, як циганчата. Пріся, гарна, горда, печальна очима своїми, до останнього дня мала надії, що Явтушок повернеться
Візок котився легко, сам біг, ми ледве встигали за ним, лопотіли своїми штаненятами. Пріся не взяла коломазі, у маленькому відерці–мазниці, яке дід спеціально змайстрував для нашого візка, їхало кошеня, меншим хотілося будь–що взяти його з собою. Воно всю дорогу спало, згорнувшись калачиком на денці, дурненьке, і гадки не мало, що везуть його у Вавилон…
Десь із півпуті візок почав вищати, котитися дедалі важче й важче. Єдине нас рятувало, що дорога додому здавалася вдвоє коротшою. Ледь одірвались од Райгорода, як уже Овече, ледь минули Овече, як уже Борівка, а там Нова Гребля, а там і комуна, а після неї Абіссінські горби — вавилонська земля.
З комуни зробили колгосп, жнива там у розпалі, стрекочуть жатки, їх крила пірнають в хліб, як весла. Білі лебеді мріяли на озері. А Вавилон так і буде без них. Пролетять над Вавилоном, роз'ятрять душі людські й мандрують по небу в далеч, кудись на північ та на північ, не інакше як на саме Біле море.
В кожному селі нас відмовляли йти далі, давали хату й до хати все: живіть! Тітка Пріся подобалася всім головам і всім бригадирам — не те щоб залицялися, ні, бачачи таку жваву когорту за возиком, а просто чули колись, а тепер могли бачити на власні очі, що вродливіших жінок за вавилонських не знайти на всьому білому світі. Та й їздових скільки біля візка! Всюди бракує їздових…
Пріся тихо заплакала, коли ми викотили наш візок на Абіссінські горби і побачили Вавилон у полуденному мареві, велетенський, рідний, із кладовищем, із вітряками, з палацами білими, хоч то були звичайні собі хатки, густо згромаджені попід Вавилонськими горами. Немає нічого величнішого і нічого прекраснішого поза наш Вавилон, коли до нього повертаєшся з іншої країни, де поїзди ходять з Європи в Азію повз самісіньку дідову хату, де ми залишили доброго батькового вчителя на досвітній дорозі, худорлявого, мудрого, високого, у довжелезній білій сорочці, підперезаній шовковим пояском з двома китичками. У Вавилоні ні в кого нема такого шляхетного плетеного паска, а може, нам просто не траплялося побачити на кому іншому; у Вавилоні нема поїздів, нема сепараторів, які за одну мить відділяють сметану від молока, нема снопов'язалок, легких, мов птахи, що самі косять і самі в'яжуть манільським шпагатом, нема колбуду, в якому щосуботи грає музика і лемки п'ють тиврівське бочкове пиво, від якого піняться вуса; у Вавилоні багато дечого нема, але ж є сам Вавилон, з яким не можуть зрівнятися жодні Зелені Млини, жодне Овече, і навіть сам Глинськ нічого не вартий без Вавилона, бо й Вавилона другого на світі нема, окрім хіба що того, що загинув колись у древній Месопотамії, як ми про теє довідались ще до школи від Левка Хороброго. Людям іноді доводиться пройти і крізь міфи, щоб довоюватися до високого смислу життя.
Вавилон — то велетенські, як сито, хлібини, які випікають у нас; то велетенські пожежі, які спалахують мало не кожні жнива і примушують Вавилон будуватись і молодіти; то Йордань, рівної якій не влаштовують на всьому християнському світі; то веселі, більше розважливі, аніж кровопролитні війни з сусідніми «племенами» — «клебанями», «дохлими мухами», «сарапуками», «капеланами» за їхню пристрасть ховатися в норах і з безліччю інших племен та народів, кращі представники яких, переважно жіночої статі, потім чудово вживалися в самому Вавилоні і плодили дітей для майбутніх світових війн, жорстоких і кровопролитних; то два мудрих Фабіяни, один з яких, Левко Хоробрий, напевне, живе і досі; то височенні чорні вихори, які прилітають із півдня гарячого і розбиваються об Вавилонські гори; то ми,
Пріся напоумлює своїх дітей: не треба, аби знали, що їхнього батька, Явтушка, арештовано в Зелених Млинах. Казати маємо всім, що там його убив поїзд. Пріся додала при цьому для менших, що батько їхній був великий герой і не міг так собі просто померти. Хочуть, нехай вірять, нехай не вірять, але, щоб вороги не тішилися, треба казати їм неправду. «Чому ж ми йдемо до ворогів?» — «Бо то вороги свої, а не чужі». Виплакалась Пріся, перепочила, знову впряглась у візок, і ми залопотіли за нею, такі самі жваві, хоробрі, меткі, дружні та ще й мудрі по–своєму, бачачи, як Вавилон насувається на нас із полуденного марева.
Уже деінде стоять скошені поля, вже виладнувалися на полях полукіпки рівними рядами, шапкасті, стрункі, як царське військо на муштрі, вже видно голови жниць у житі і спини косарів, що йдуть рядком, і спішать підводи, вантажені снопами, а їх кличе не докличеться паровик на току — і знову спалахує ревищем молотарка, яка вигулькнула з–за гори, як предтеча прийдешнього, чогось незвичного, невідомого…
Та ось паровик набрав пари, затрубив весело, як бувало колись у комуні, — то на обід. Усі з поля потяглися сюди — косарі, жниці, діти їхні, над'їхав Лук'ян Соколюк на молоденькому коні, який ще негоден був до сідла, зупинилася молотарка, одкашлявся паровик, почався великий вавилонський обід, під ожередом, у затінку. Кашу варили тут, у вкопаних у землю котлах, а хліб привезла на возі Мальва Кожушна. Вона з Глинська повернулася до Вавилона, то їй доручили вітряки та хліб. Коли підійшла Пріся, Мальва привіталась з нею — як–не–як, рідня, пошукала очима Явтушка в натовпі і не знайшла. Вона ще не знала, що Явтушка «убив поїзд»… А то ще йшли та йшли до обіду — Валахи, купкою, за моїм батьком, Скоромні, в ногу, як один, Безкоровайні, примчав сюди і Рубан.
— З хлібом вас! — вклонялася Пріся на всі боки.
Йшов вітати її Левко Хоробрий, у брилі Явтушковому, певна річ, із косою, грабки на косі вгинасті, беручкі. Ніколи й не думала, що йому пасуватимуть коса і цей бриль жнивовий. Стояла перед ним знічена, поникла, а він усміхався їй із золотих окулярів. Сказав, що хата їхня на місці, і все там майно, і що жити він там не міг, з деяких пір його переслідував Явтушок. Так і живе собі на Татарських валах, один як перст…
Про нас забуто, наче ми і не пройшли тридцять п'ять кілометрів. Ми самі викотили візка на високу Вавилонську гору, оточену маревними замками літа, між якими курилась дорога у безвість. Ось–ось мала починатися в цих благословенних краях пора чорних вихорів, що долітали сюди з Таврії.
Греблею йшов цап Фабіян — воскрес чорт рогатий. Він зупинив нас, пошастав у візку, похитав борідкою і заспішив далі, пішов купатися в мареві полуденному. Він або не впізнав нас, або ж це був не він сам, а один із його синів, — чи ж досить мудрий, щоб носити це безсмертне ім'я?..
Коли ми вкотили візок на рідне подвір'я, то менші попадали на спориш, качалися, раділи, купалися в зеленій купелі, а Івасько дістав кларнет із візка і заграв на ньому те, чого встиг навчити його вчитель у Зелених Млинах. Слухайте, живі і воскреслі! То про вас, то для тебе, мій Вавилоне.
Ще того самого дня Явтушок прибився у Зелені Млини за родиною. Зійшов на станції Пилипи (обурювався назвою станції, а ще дурняв лемків за те, що не можуть добитися станції в самім селі) і надвечір був там. Ніби воскреслий, жвавий, балакучий, зачіпав пастушків, коли йшов, низенько вклонявся молодицям на жнивах, сподіваючись побачити серед них і Прісю, а до косарів знімав шапку і кричав, кричав на все поле: «Бог на поміч вам!» А тут засмутився: як же вони пішли без нього?.. Не так те, що пішли, як спало із нього того великого щастя, що заповнювало його вщерть до цієї хвилини. А тут ще Чорногориха по Чорногору сплакнула… Повечеряв, подякував, сказав, що є там якесь роз'яснення про середняка, а він–бо ходив вічно у середняках, тому–то нині такий герой, що ні наглядітись на нього, ні описати…