Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
«Чубар уже тут?» — поцікавився Журба, якому було доручено увійти в прямий контакт з товаришем Чубарем і запросити його на бал у Зелені Млини.
«Чекаємо…» — Лук'ян зиркнув застережно на Савку.
По тій мові прибульців привітав Фабіян із цапком, забравши з возів, повів на червоний пісок.
Приїхав Клим Синиця, а з ним кілька бричок із Журбова, з Шаргорода та ще звідкілясь. У Климовій бричці — Соснін, заворг райкому Яша Тимченко і якийсь чоловік із новеньких. Як потім з'ясувалося, штатпроп райкому Головей, що недавно прибув з Одеси. Промерзли всі, бо чманіли на дорозі й чекали
«Дітей, дітей не впускайте!» — почулося, ледь двері розчинилися.
А там таке витворили з клуні! Просто рай! Гості почуватимуть себе тут не гірше, аніж у палаці. Музики на помості грають туш для кожного щасливця, ледь той просовує туди голову, столи вгинаються від печень, колотух, шуляків, кавунів мочених, усього того, чому належить бути на столах, а понад столами з високих бантин звисають на шворках печені поросята, молоденькі баранці, засмажені ціленькими, пудові індички, підвішені за ноги — вся ота тушенина на шворках тепла ще, щойно вийнята в печей, і так пахне, що порятунку від неї нема нам, дітям, і ми б'ємося за кожну шпаринку в дошках клуні, щоб бодай побачити те диво вавилонське, вже й не маючи надій «вкушати» від нього.
От тільки з музиками у них ніяк не ладилось. Зведені на поміст із різних «шкіл», вони довгенько не могли зігратися, аж доки не взявся за них лемківський скрипаль Сильвестр Маківка (вже саме ім'я чого варте!) і не повів їх за собою. Скоро дерев'яна клуня аж здригалась, ілюмінація ж, а надто сині лампочки (їх фарбували так, як фарбують яйця до Великодня), і справді надавала і стрісі, і столам, ба навіть обличчям чогось такого небуденного й загадкового, що я ледве впізнавав моїх рідних Валахів.
Ми мерзли і ковтали слинку під клунею допізна, а тоді було згадано і про нас, уже й не знаю ким. Савка Чибіс ходив із велетенським ножем і відбатовував для нас боки від баранців, як з'ясувалося, п'ятимісячних (Фабіян сказав, що саме таких, п'ятимісячних, подавали у Візантії на трапезах порфірородних імператорів), а м'ясо індичок саме тануло в роті.
Ось що таке наш Вавилон був уже тоді, коли ще не мав палацу і перший буряковий бал затіяв у величезній клуні Матвія Гусака. А щоб ми почувалися там людьми, рівними тим, для кого цей бал улаштовано, Мальва наказала нам зняти кашкети та батьківські шапки з голів, Сильвестр (у Вавилоні навіть імені такого нема) сам зіграв для нас щось веселе, безжурне, сказати б, навіть смішне, хоч, правду кажучи, за тими столами було нам не до музики — яка музика, коли щохвилі тебе можуть видворити з цього славного балу так само люб'язно, як і запросили. Он цапка Фабіянового видворили, і я собі подумав, що з його батьком цапом Фабіяном ніхто не посмів би обійтися так непоштиво.
Мальва припросила на бал Варю Шатрову з глинської лікарні. Варя була у задовгому, як на ці часи, платті з чорного оксамиту (напевно, збереглось іще з офіцерського гардеробу), просто богиня у ньому; чоловіків воно відлякувало, та ніскільки не пригнічувало вавилонських модниць, бальний туалет яких вражав барвами пролетарського текстилю. Соснін перший примітив те плаття й запросив Варю на падеспань. А Рузя
— Рузю, ви так одні й живете?
— Одна…
— У тій самій хаті? Над ставом?..
— У тій самій… Тільки без тракторця. А що?
— Не страшно вам?
— Звикла вже… А ви ж як? Також одні?
— Закохався… Ха–ха!
— В кого? Вона тут?
— Тут… Ви знаєте її… — Соснін із Варею танцювали поруч, то Синиця як ніби привітав їх — Варя була справді чудова.
— І не страшно вам? — посміхнулася Рузя. — Такий час… тривожний…
— Любов не пристосовується до часу… Вона сліпа…
Відтоді, як Синиця її не бачив, Рузя відродилась, розквітла, вся ніби іскрилася зсередини, замість суму в очах палахкотіли лукаві бісики, як колись, у дівоцтві. Цього року її ланка поставила рекорд по буряках, і на цьому балу Рузю нагороджено нікелевим ліжком — новинкою для Вавилона. Руки в неї гарні, відбілювались після буряків геть до білого батисту, вся постать її — суцільна грація, так ніби Рузя вроджена для балу. Одне хіба що насторожувало в ній Клима Синицю — задзвінко сміялась, коли хто торкався у тисняві його ремінної руки й відсахувався винувато. Синиця вже й соромився своєї руки.
Десь опівночі, в розпалі балу, над'їхав Македонський, став на дверях, розглянувся, тоді жестом поманив Клима Синицю з кола (той посмілів і саме вальсував із Варею). Синиця вдав, що не зважив на жест Македонського, один вид якого промовляв більше за слова: треба їхати Синиці.
На припросини Мальви, яка була господинею балу, Македонський не піддався, стояв біля входу, чекав Клима. А тому таки не хотілося обривати цього першого вальсу з Варею. Македонський далі не заважав їм, напевне, і сам був зачудований, він ще ніколи не бачив такого танка — чистого, одухотвореного. Потім Синиця довго не міг знайти свого шкіряного кашкета на вішалці.
Із Синицею поїхав і Соснін, а тут, під впливом балу, вже хтозна–що подумали!..
Музики заграли пісню: «Ой забіліли сніги, та й забіліли білі», співала стодола, а надто трепетно виводив Явтушок.
Фабіянів цап, скориставшись із замішання, таки прокрався на бал, оскільки ж були тут і затяжілі жінки, яким, за вавилонським повір'ям, навіть глянути зась на живого цапа, то філософ заховав його під бенкетним столом, припросив до чарочки і ковбаски агронома Журбу, який також чогось присмутився.
— Будьмо, пане агроном! — іронічно мовив Явтушок.
— На бурякові бали панів не запрошують — їх давно немає, — відрізав Журба й додав: — І цапків також, між іншим, не запрошують.
Журба намацав ріжки цапа під столом, холодні, як у мерця, витяг його, вкрай ошелешеного таким викриттям, з запілля на середину клуні і відразу ж підняв тим настрій балу.
— За Фабіяна! — пожартував хтось із вавилонян.
— За обох Фабіянів!
Філософ підвівся, щоб поклонитися людям за таку честь, але тут почала сліпнути гірлянда лампочок під стріхою, сліпнути поступово, аж доки не погасла зовсім.