Легенда про безголового
Шрифт:
Тепер зрозумiло, чому Бондар не хотiв розповiдати цю казку оперовi карного розшуку. Не зрозумiють — ще м'яко сказано. Тiльки страшилок не вистачало… А я, значить, людина нейтральна i в дискредитацiї роботи мiсцевої мiлiцiї не зацiкавлена, тому менi можна слухати i робити висновки. Чого тут, до речi, думати?
— Вважаєте, хтось наслухався похмурих легенд i рубає людям голови, аби на привида подумали?
— Жартуйте та iронiзуйте, скiльки собi хочете, — вiн якщо й образився, то ледь-ледь.
— Трапилося це двiстi рокiв тому, я розкопав легенду i навiть робив кiлька публiкацiй в обласнiй пресi. Мiж iншим, вони мали свого читача i певний резонанс. Тому перша думка, яка спала вам i народиться в мiлiцейських мiзках: є божевiльний, який начитався газет,
— А хiба не так? — парирувала я.
— Нiби так. Навiть швидше за все, що так. Я, знаючи легенду про Безголового, сам би так подумав. Аби не мав вiдомостей бiльше, нiж щойно розповiв вам. I бiльше, нiж сам друкував у пресi, — Бондар знову витримав театральну паузу. — Знаєте, звiдки я дiзнався про цю легенду? Про те, що двiстi рокiв назад такi подiї мали мiсце i люди говорили про примару без голови?
— Ви, Анатолiю, вчений, — ввiчливо вiдповiла я. — I я не можу знати, звiдки ви, вченi люди, берете таку унiкальну iнформацiю.
— Звiдти ж, звiдки i юристи, — чергова пауза, нарештi — остання: — Я прочитав її в матерiалах однiєї кримiнальної справи, однiєї з небагатьох, що вцiлiла пiсля розгрому та пiдпалу архiвiв кримiнальної полiцiї губернського мiста Кам'янця в 1918 роцi. Сто рокiв тому тут, у Ржеутовому Яру, неподалiк вiд проклятого маєтку Ржеутських, один за одним знайшли три чоловiчих трупи з вiдрубаними головами. I серед протоколiв та рапортiв є папери, де занотованi покази очевидцiв, якi нiбито бачили безголову примару. Коли дiйшло до того, звiдки вона взялася, хтось iз старших людей пiд протокол розповiв жандарму цю стару легенду. А скiльки трупiв iз вiдрубаними головами маємо ми тут? Поки що два?
Друга половина дня виявилася багатою на подiї.
Вiдбитки пальцiв на Бiблiї i на музейнiй брошурi спiвпали з «пальцями» невiдомого, який лежав у мiському морзi, прикритий зверху простирадлом. Другою жертвою таки справдi виявився Едуард Сизий, київський журналiст, шанувальник iсторiї та повiй. Або людина, яка видавала себе за Сизого.
Втiм, це припущення вiдпало. У Києвi за адресою, вказаною в реєстрацiйнiй книзi готелю «Подiлля», справдi проживав громадянин Сизий.
Мешкав сам — iз дружиною розлучився чотири роки тому. Завтра зранку вона приїде сюди впiзнавати безголовий тулуб. Тома мусила її зустрiчати, тому пiшла спати рано i з хворою головою. Мiсiя їй випала не з легких. Нехай колишня, але все ж таки — дружина, повинна уважно роздивлятися безголову жертву, а поруч — слiдча, так само не стара ще жiнка, завдання якої — не просто витримати цю процедуру, а й потiм по можливостi спокiйно побесiдувати з гостею.
Дурдом «Веселка». Ворогу не побажаю.
Я обмовилася про почуту сьогоднi легенду, i обидва Комарови, як i слiд було чекати, вiдмахнулися вiд мене з моїми казками.
А Жихарю з принципу не розкажу. До того ж вiн сьогоднi чомусь не прийшов на щовечiрнi посиденьки, якi, за моїми прогнозами, мусили стати постiйними i традицiйними. Ну що ж, не прийшов — значить не прийшов.
Добранiч, Ларчику…
14 вересня, п'ятниця
ПРОДАЖНI ЖIНКИ I ПРОДАЖНI ЧОЛОВIКИ
За столом у закутку невеличкого, тiсного, проте дбайливо зiбраного та впорядкованого музейного архiву, тиждень тому сидiв Едуард Сизий. Тепер Бондар посадив тут мене i поклав копiї документiв, якi мене цiкавили.
— Можу запропонувати два варiанти, — сказав вiн. — Роздрукую все на комп'ютерi, архiв зберiгається на дисках, менi розробили спецiальну програму. Або читайте ксерокопiї оригiнальних документiв.
Я обрала ксерокопiї. Комп'ютернi роздрукiвки перетворювали почуту вчора легенду на iсторiю, вигадану спритними авторами сенсацiй для «жовтих» видань. А ксерокопiї хоч i не оригiнали, проте все ж таки викликають бiльшу довiру. Правда, для абсолютної чистоти експерименту я взагалi збиралася їхати в Хмельницький,
— Звернiться до мене, — посмiхнувся той. — Для чого вам кудись ганяти, бензин палити, коли в мене тут, на мiсцi, все те саме, тiльки що не таке порошне i в руках не розсипається, як отi старi папiрцi. До того ж iз архiву дуже довго будете все це добувати. А тут я вас посаджу, читайте собi. Тiльки для чого вам воно треба?
Аби ж я знала…
Ранком озвався Стас, про щось довго говорив з Тамарою по телефону, врештi-решт вона роздратовано кинула в трубку: «Роби що хочеш!», випила мiцної кави i з понурим виглядом, не маючи особливого бажання щось менi пояснювати, приречено подалася виконувати свої нинiшнi невеселi обов'язки. Ось так несподiвано я лишилася сама i зрозумiла: сьогоднi, на вiдмiну вiд учорашнього дня, доведеться нудьгувати. Справа дещо зрушилася, i всiм не до мене, що цiлком логiчно i справедливо. А раз так, менi лишається або справдi насолоджуватися самотнiстю та спокоєм, якого я так довго прагнула, або спробувати переконатися, чи справдi мiсцева легенда про Безголового — саме та дурниця, яку не варто брати в розрахунок при розслiдуваннi незвичної для цих мiсць кримiнальної справи.
Для цього треба хоча б прочитати протоколи сторiчної давнини, про якi вчора говорив Анатолiй Бондар.
Ось так я опинилася за столом у закутку музейного архiву.
Так, що ми тут маємо?
Протоколи писалися вiд руки, до того ж — iз дореволюцiйними «ятями», хоча безграмотнiсть рiднила царських полiцейських та ментiв незалежної України. I пробиратися б менi крiзь цi перешкоди довго й нудно, аби не долучений до кожної ксерокопiї спецiальний аркуш iз, так би мовити, перекладом. Бондар, залишаючи менi це, обмовився: сам особисто сидiв i старанно, калiграфiчним почерком переписував усе — комп'ютерiв у його розпорядженнi тодi, коли це робилося, практично не було. Словом, директор краєзнавчого музею мiста Подiльська — ще той фанатик. Таких пошукати треба.
Уважно дочитавши все до кiнця i нарештi з почуттям виконаного обов'язку, смачно потягнувшись i хруснувши кiстками, я пiдвелася, пройшлася по архiвнiй комiрчинi. Бондар царським жестом дозволив вмикати електрочайник, навiть запропонував на вибiр пакетики чаю, каву розчинну й таку, яку можна запарювати. Звiсно, я обрала останнiй варiант, запарила собi ґрунтовне горня, примостилася бiля вiконця. Воно виходило в сад, i сьогоднi вiдлюдкуватий дядько в незмiнних штормiвцi та бейсболцi вовтузився там бiля невеличкого акуратного флiгеля, очевидного ровесника музейного будинку. Я вже знала, що дядько цей — музейний сторож, живе в цьому флiгелi i таки справдi не надто говiркий та приязний до стороннiх. Ну, менi з ним говорити нема про що, та й дiтей, як кажуть, не хрестити.
Сьорбаючи каву, ще раз прокрутила в мозковi основнi тези прочитаного. Конспективно все виглядає ось так.
17 серпня (за новим стилем це 1 вересня) 1907 року ржеутоярський мiщанин Прокiп Маламуха, повертаючись пiзно ввечерi вiд кам'янецького нотаря, який допомагав йому полагодити справу спадщини на свою користь, а не на користь замiжньої сестри, наткнувся в околицях маєтку Ржеутських на чоловiчий труп. Голова була вiдтята вiд тулуба, полiцейський пристав iз Ржеутового Яру пiзнiше знайшов її далеко в кущах глоду. Наступного дня пiд обiд з Проскурова прибув слiдчий повiтової кримiнальної полiцiї Ярослав Рудницький. Вiн ще раз опитав i без того переляканого Маламуху, потiм сам оглянув тiло i дiйшов таких висновкiв. Перше: жертва — чоловiк рокiв тридцяти п'яти — сорока, пристойно вдягнений, отже — не випадковий волоцюга. Друге: при ньому в кишенi знайшли золотий годинник на ланцюжку та гаманець iз волової шкiри, в якому зберiгалося сто двадцять вiсiм рублiв асигнацiями. На тi часи сума досить пристойна, я знала це й без полiцейських протоколiв. Тому цiлком погодилася з полiцейським слiдчим Рудницьким: хто б не вбив невiдомого, пограбувати свою жертву вбивця намiру не мав.