Легенда про безголового

Кокотюха Андрей Анатольевич

— Нашу клiєнтку пiдчепила якась компанiя, тепер вони сидять у одному генделику, я навiть знаю де, помчали, покажу!

– Єсть, товаришу начальник! — беззлобно буркнула я, запустила мотор i в сутiнках поїхала мiстом, намагаючись виконувати вказiвки свого штурмана.

Коли ми дiсталися до невеличкого бару з промовистою назвою «Корчма», зовсiм стемнiло. Знову навiть не попросивши, а вже звелiвши чекати тут, Жихар для чогось витягнув пiстолет, зняв його iз запобiжника i зник унизу, в напiвпiдвальному примiщеннi бару. За мить я вже виходила

з машини, не бажаючи виконувати чиї б то не було вказiвки й маючи твердий намiр пiти за ним, аби цей кавалерист не висадив у повiтря весь цей шинок. Що мене зупинило, не маю поняття. Постоявши кiлька хвилин бiля входу, я неспiшно розвернулася i пройшлася тротуаром.

Чотири кроки вперед. Чотири — назад. Чотири — вперед. Чотири…

З середини почувся iстеричний жiночий вереск.

Наступної митi хряснули дверi i нагору стрiмко пiднявся Жихар, стискаючи в правицi пiстолет, а лiвою волочачи за руку невисоку дiвчину в блузцi з величезним вирiзом i короткiй шкiрянiй спiдницi. Дорогою вона загубила туфлю, немовби та Попелюшка, i Стас не зважив на це, розчахнув заднi дверцята, мов лантух запхав полонянку на заднє сидiння, сам примостився поруч i скомандував менi:

— Жени!

Починати суперечку й з'ясовувати стосунки просто зараз не було жодного бажання, хоча й дуже кортiло. Поставивши цю галочку собi на майбутнє, я мовчки сiла за кермо й поїхала прямо, подалi звiдси. За нами з-пiд землi виринули якiсь людськi фiгури, однак на погоню це не було схоже.

— Далеко? — поцiкавилася, не повертаючи голови.

— Назад до готелю. Там поговоримо у звичнiй обстановцi. Правда, сонце? — у дзеркальце я побачила, як Жихар ущипнув дiвчину за щоку.

— Мосли забери, мудак! — огризнулася вона. — Чого тобi взагалi треба?

— Ще скажи, що нiчого не знаєш!

— Не знаю!

Так вони гарикалися всю дорогу до готелю. Там Стас попросив мене заїхати на сусiдню вулицю, стати подалi i заглушити мотор. Пiсля того вийшов, не вiдпускаючи дiвчину. Я рушила за ними — все це перестало менi подобатися i вже зовсiм не виглядало грою, тим бiльше — мiлiцейським розслiдуванням.

Наша дивна трiйця пiдiйшла до дверей готелю. Я не знаю, якi плани були в Жихаря i якою вiн бачив у них мою роль. Бо що б вiн не задумав, те, що раптом почалося, пiшло в розрiз iз будь-якими планами i закрутилося вихором.

З рiзних бокiв на нас налетiли невiдомi.

Я миттю опинилася в чиїхось мiцних обiймах, спробувала брикати ногами, тiльки стало ще гiрше: мене вiдiрвали вiд твердої поверхнi i занесли в фойє. Усе це супроводжувалося якимось гуркотом i жiночими криками. Кричали черговi на рецепцiї, кричала захоплена Стасом у полон проститутка. А один iз напасникiв, спиною протаранивши дверi, влетiв за нами i розтягнувся на твердому мармурi пiдлоги. За ним, наче в уповiльненому кiно, всередину просунувся Жихар, на плечах якого висiли двоє мордоворотiв. Одного Стас усе ж таки скинув, iз силою вдаривши об стiну. Другий виявився чiпкiшим, до

того ж явно досвiдченiшим бiйцем i, що головне, був одного зросту i приблизно однiєї статури з супротивником.

Звiльнена дiвчина стояла в двернiй проймi i далi репетувала.

Той, ким протаранили дверi, звiвся на ноги i кинувся допомагати своєму товаришевi. Та Жихар брикнув ногою, влучив напасниковi в живiт i на деякий час вивiв його з бою. Натомiсть отямився черговий супротивник i знову кинувся в атаку. Той, в чиїх обiймах була я, пожбурив мене на пошарпане крiсло, кинувся з iншого боку. Утрьох чоловiки таки заламали Стаса, вклали його обличчям на пiдлогу, один сiв на голову, решта двоє спробували застебнути на ньому кайданки.

— Мiлiцiя! — крикнула я. — Мiлiцiю звiть!

Та жiнки на рецепцiї чомусь не поспiшали викликати правоохоронцiв. Бiльше того — вони, схоже, швидко заспокоїлися. Перестала вищати i повiя. Вона навiть не збиралася тiкати геть звiдси. А далi на моїх очах ситуацiя досягла свого апогею i одночасно — вищого ступеню абсурду.

Закувавши нарештi полоненого в наручники, один iз напасникiв сильним копняком у бiк змусив того перевернутися на спину. Тепер, при свiтлi люстри, всi присутнi могли роздивитися обличчя один одного. I я почула:

— Твою мать! Жихар! Якого хера!

— Гриша, сучара! Що за дiла, матiр вашу!

— Е, що тут таке?

— Гля, мужики, Стасик!

— Нє, такого я ще не бачив!

За п'ять хвилин колеги вже знiмали з Жихаря наручники. Справдi колеги: той, вiд чиїх обiймiв у мене болiли боки, показав менi документи. Нас захопили кам'янецькi менти.

Розбiр польотiв проходив у тому ж таки барi, в «Корчмi». I пiсля трьох годин цих розборок я готова була пiти в якусь одиночну камеру, аби вже не бачити цього i не чути.

Спочатку колеги довго з'ясовували, хто з них кому винен поляну. З четвiрки, яка на нас наскочила, Стас добре знав двох: Гриша, колишнiй мент iз Подiльська, перевiвся сюди три роки тому, i мiсцевий сискар Паша. Ситуацiя прояснилася моментально i, як на мiй погляд, виявилася аж надто прозорою. Тутешнi менти контролювали кiлька точок, на яких працюють тутешнi проститутки. За «кришування» отримували належну їм долю, i свою мiсiю виконували справно: не дозволяли чужим зазiхати на спокiй дiвчат та їхнiх сутенерiв, а також залагоджували конфлiкти, що виникали з клiєнтами.

— Чого ми сипонули, Стасику? — пояснив Паша, розливаючи горiлку по чарках. — Тут кiлька днiв тому приїхали якiсь крутелики на «крузаковi». Зайди, не нашi, я навiть тобi зараз не скажу, звiдки їх принесло. Номери взагалi молдавськi, прикинь? Зняли вони, значить, трьох дiвчат, вивезли на Смотрич, там пiд шашличок їх того, а потiм — пенделями додому! Не заплатили, прикинь? Будете, кажуть, вйо, в рiчку зi скелi поскидаємо. Ну, ми «рєшилi вопросiк». Пацани не знали, що на них менти наскочать. Аби хтось iнший, можна було б заїстися, силу показати, а тут — херушки!