Легенди Львова
Шрифт:
– Королю! – вигукнув боярин. – Як же я вкладу меча? Ти не даєш мені!
– Ось так би й донька твоя могла зробити. Якби не хотіла, тоді б і не дала. А як дала, то не кричи про наругу. Можеш тепер хіба обох їх убити, бо юнак цей завинив не більше за неї.
По тих словах король підвів хлопця з колін і сказав, аби той пішов до своїх батьків і сповістив їм про весілля та що король сам за вгощення подбає.
Юнак чкурнув щодуху, ледве гамуючи радість, а боярин посопів-посопів, та врешті визнав,
Король Лев славився своєю силою, адже він на полі бою одним ударом розрубував рицаря в латах навпіл.
Одного разу піді Львовом кінь його загубив підкову і король змушений був спинитися коло кузні.
Коваль був парубком молодим і, не впізнавши короля, не віддав йому належних почестей.
– Чи маєш ти готові підкови? – спитав король.
– Маю, чому б і не мати?
– Але будь-яка підкова мені не годиться, бо й кінь у мене не будь-який. Коваль зміряв оком коня, вибрав підкову і сказав:
– Оця мусить бути якраз.
Король узяв підкову, покрутив у руках, далі вхопив її за обидва кінці і – рраз! – розламав навпіл.
– Що це за підкова?! – здивувався король. – Зовсім слабенька. Якраз для віслюка. Пошукай іншу.
Коваль, незадоволено хитаючи головою, подав королю другу підкову, але й та трісла, мов бублик.
Тоді приніс третю. І третю король зламав.
– Слабі в тебе підкови. Але мушу вже їхати. Коли нема ліпшої, то підкуй такою, яка вже є.
Ковальчуки хутенько підкували королівського коня і Лев дав ковалеві золотого дуката.
– Оце тобі за роботу.
Хотів уже було від'їхати, коли здивувала його поведінка ковалева. Замість сховати дуката в кишеню, коваль покрутив його на всі боки, а тоді лише хрусь! – і зламав наче ґудзика.
– Що це за гроші? – похитав головою. – Не маєте інших? Король вийняв другого дуката, але й того чекала така сама доля.
– Зовсім нікудишні гроші карбує наш король, – сказав коваль, ламаючи й третього дуката. – Але що робити… Як нема ліпших, візьму, які є.
Тут уже король розсміявся і, вдаривши коваля по ремені, сказав:
– Ну, спритний з тебе парубок! Скільки живу, ніхто зі мною ще такого жарту не встругнув. Ану лишень придивися уважніше до цього дуката.
Коваль зиркнув на гроші, а тоді на короля, що став до нього боком і враз почервонів, як буряк.
– Перепрошую вас, найясніший королю, не хотів-єм з вас закпити…
– Ну-ну, так дуже не побивайся. Які дукати – такі підкопи. Ми квити. Але не забудь, ковалю, коли знову татари нападуть, оголоситися до мене на службу. Таких як ти лицарів я потребую у важку хвилину коло себе.
Король
– Спинися, королю! – вигукнув той віщун. – Спинися і не важся цього літа йти в похід, бо зорі мені сказали, що чекає тебе поразка і люта смерть. Мусиш перечекати, аж поки небесні світила не стануть для тебе прихильними.
Король в нерішучости зупинився, а що бояри його й воєводи вірили цьому віщунові, то почали всі відмовляти його від походу. І тільки королевич Левко твердо стояв на тому, що віщун цей шахрай і що хутше всього його ляхи підіслали.
– Добре, а як же ти мені доведеш, що він шахрай? – спитав король.
– Зараз побачите, – відказав Лев і підступив до віщуна: – Якщо ти легко можеш передбачити прийдешнє, то певно також знаєш і день своєї смерти.
– Так, знаю.
– Ну, і коли ж ти помреш?
– Помру я за двадцять п'ять літ і чотири місяці. Так мені вповіли зорі. В тую ж хвилю Левко добув меча і одним махом стяв голову віщуну.
Голова впала до королівських ніг.
– Збрехав, стерво, – сказав королевич і переможним поглядом окинув присутніх.
– Рушаєм! – гукнув король до війська, і похід 1253 року приніс йому перемогу.
Після одного з військових походів король Лев звелів стратити боярина, котрий не підосмів на підмогу зі своїм загоном під час бою, а зостався вичікувати в засідці.
Перед стратою боярин попросив вина. Йому подали пугар, але напитись ніяк не міг, бо дуже тремтіли руки.
– Заспокійся, – сказав король. – Тебе не стратять, доки ти не вип'єш до дна цей пугар.
Почувши це, боярин вдарив пугарем об камінь, пугар розколовся і вино розлилось.
Король дав знак катові.
– Пане мій! – скрикнув боярин. – Хіба ти зламаєш своє слово?
– Яке слово?
– Ти сказав, що мене не стратять, доки я не вип'ю до дна цей пугар. Хіба я його випив, що ти посилаєш мене до ката?
– Тьху! – розсміявся король. – Щоб мене качка брикнула, коли він нас не піймав на слові!
Всі, хто був свідками нього, лише руками розвели. Слово королівське не можна ламати.
– Ну, Господь з тобою, – кивнув король. – Тобі це вдалося. Вертайся до свого маєтку. Не дав тобі Бог хоробрості, то хоч хитрістю наділив.
Одного разу вертався король Лев з полювання і зустрівся йому дорогою пустельник, зодягнений у довгу полотняну сутану. Ішов він босоніж, підпираючись костуром. Побачивши мисливців на конях, пустельник спитав: