Легенди Львова

Винничук Юрій Павлович

– Чи не скажете мені, добрі люди, як пройти до королівського замку? Король зацікавився і спитав:

– Кого ви хочете побачити там?

– Хочу побачити короля і попросити в нього тисячу золотих.

– Тисяча золотих – великі гроші.

– Вони потрібні для того, щоби побудувати в горах монастир.

– А що, коли король відмовить?

– Ну тоді нехай дасть п'ятсот.

– А коли й п'ятсот не дасть?

– Тоді бодай сотню.

– А коли й сотні не дасть?

– Ну тоді вже хай буде – погоджуюся на десять.

– А що коли він і десять не

дасть.

– Клянусь Господом і Пресвятою Трійцею, тоді я відлупцюю його цим костуром!

Король усміхнувся і, показавши дорогу, помчав зі своїм почетом до замку. А там наказав, щоб коли прийде до нього пустельник, то нехай пустять лише після того, як залишить біля входу свого костура.

Над вечір пустельник приплуганився до королівського замку. В дверях його перепинили і змусили лишити костура, бо це, мовляв, неповага до короля. Коли пустельник став перед королем, то відразу впізнав того мисливця, з яким розмовляв дорогою. Але навіть оком не зморгнув і привітався, мовби вперше бачив. Король теж не подав жодного знаку і спитав:

– Що вас привело до замку?

– Мій володарю, я пустельник з Синєвидного. Ми там, на горі, почали монастир будувати, але нас мало і грошей у нас нема. Прийшов я просити в тебе тисячу золотих. Подайте на добру справу.

– Бог подасть, – каже король. Пустельник на мить знітився.

– Добре. Тоді дайте хоч половину.

– Бог дасть.

– То може дасте сотню?

– Бог дасть.

– І десять золотих не дасте?

– Бог дасть, – незворушно відказував король.

Пустельник витер піт з чола, переступив з ноги на ногу і сказав пригнічено:

– Ну тоді нехай Господь пошле вам довгі роки життя, а я пішов.

Пустельник ступив кілька кроків і додав через плече:

– Пощастило вам, що мій костур лишився за дверима.

Ці слова викликали в короля гомеричний регіт. Він підбіг до пустельника, взяв його за плечі і сказав:

– Вибачте мене за мій жарт. Я, звичайно, дам вам тисячу золотих на монастир.

НІКОМУ НЕ МИНЕТЬСЯ

У короля Лева був розкішний сад з дивовижними деревами і кущами. За ними доглядав садівник, котрий жив із родиною в затишному куточку. Король у вільні хвилини любив гуляти садом і знав його, як свої п'ять пальців. Кожна квіточка була йому знайома, кожна нова пташка, що з'являлася в саду, не залишалася непоміченою. Та особливо любив король трояндовий кущ, якого йому подарували купці із Персії.

Коли державні справи не давали королю гуляти в саду, садівник сам приходив до нього і сповіщав усі садові новини.

– А як там мій трояндовий кущ? – не забував поцікавитися король.

– Цвіте і пахощі розливає.

А одного разу садівник сповістив, що на улюбленому королівському кущі соловей звів гніздо.

– Що з ним робити – зруйнувати чи лишити? – спитав садівник.

– Залиш. Але побачиш, йому це так не минеться за те, що посмів на моєму кущі вити гніздо.

Минув якийсь час. Садівник, порядкуючи в саду, наблизився до трояндового куща І побачив, як гадюка пожирає пташенят. Садівник не мав нічого в руках,

щоб змію відігнати, а поки роззирнувся та знайшов якусь палицю, гадюка зникла. Зосталося тільки порожнє гніздо з кількома пір'їнами.

Садівник негайно побіг до короля.

– Ясний королю! Гадюка пожерла пташенят, що вивелися в гнізді на вашому трояндовому кущі.

– От бачиш, – усміхнувся король, – чи не казав я, що солов'ю отак просто не минеться за те, що вгніздився на моєму трояндовому кущі?

– Казали, ваша величність, казали.

– А що з гадюкою?

– Поки я палку шукав, злодюга втекла.

– Нічого. Знай, що і їй це отак просто не минеться те, що пожерла солов'ят.

Іншого дня садівник взявся косити траву між деревами і несподівано попав на змію, розтявши її на дві половини.

– Поганий знак, – подумалось йому. Аж тут сам король прогулюється.

– Що так замислився? – спитав у садівника.

– Та от саме коса натрапила на ту змію, котра пташенят пожерла.

– Ага, казав я тобі, що не минеться їй, – усміхнувся король. – Тільки пам'ятай, що і тобі так просто не минеться її смерть.

Садівник ще сильніше похнюпився.

Якось над вечір зачув він з глибини саду плюскіт і жіночий сміх. Там знаходився невеликий ставок, у якому розводили рибу. Садівник і його доглядав, а тому дуже здивувався, коли почув галас.

Коли він тихенько підкрався, то здивуванню його не було меж. У ставку плюскалася королівна зі своїми служницями, і всі голі-голіосінькі.

Садівник аж рота роззявив і так захопився, що й не помітив, як чиясь тверда рука впала йому на рамено. Озирнувся – і його охопив жах. Перед ним стояв сам король.

– Ага! То ти ось як у саду порядкуєш? Не маєш ліпшого заняття, як за голими дівчатами підглядати? Геть мені з очей!

Переляканий садівник чкурнув чимдуж до хати. Та не довго довелося йому труситися, бо прийшла за ним сторожа і забрала до в в’язниці.

А вранці наступного дня чекала на садівника шибениця.

Садівника вивели на замкове подвір'я, і він побачив усю королівську знать, що розсілася на лавах. Тим часом кат приставляв до шибениці драбину, ту саму, по якій лазив і садівник, обрізаючи галузки.

Садівник витер сльози і звернувся до короля:

– Ваша величність, я вірою і правдою слугував вам, прошу тепер перед смертю сказати кілька слів. А тоді вже вішайте.

Король кивнув головою.

– Пане мій, чи пам’ятаєте, як на вашому трояндовому кущі звив соловей гніздо, і ви сказали: „Це йому так не минеться”?

– Аяккже, пам'ятаю, – погодився король.

– Пане мій, чи пам’ятаєте, як за якийсь час гадюка пожерла солов'їних пташенят і ви казали: „І їй не так не минеться”?

– І не було, – погодився король.

– І пане мій, чи пам’ятаєте, як, скошуючи траву, я розтяв ту гадюку навпіл, і ви сказали: „І тобі це так не минеться”?

– Було, було, – кивав король.

– Як не минулося солов'ю, так не минулося змії. Як не минулося змії, так не минулося й мені. Але знай, королю, що й моя смерть так просто тобі не минеться!