Легенди Львова
Шрифт:
Тривожні роздуми виривали князя зі сну, змушували вставати і гуляти в нічному саду. Однієї такої ночі, коли стояло тепле і сухе літо, а сяйво зір і повного місяця заливало сад, побачив князь на дереві дрібнолюдка.
– Доброї ночі, ваша милосте, – привітався чоловічок. – Я вже не одну ніч спостерігаю за вами, а ви все сумні та сумні. Яке у вас горе? Може, я чим допоможу?
– Ви мені допоможете? – здивувався князь. – Але ж я не тому сумую, що бракує мені скарбів.
– О, ваша милосте, ми – дрібнолюдки – не тільки скарбами володіємо. Нам
– Справді? І що ж вам відомо?
– А те, що ваша журба викликана відсутністю спадкоємців. Ви вже в літах, а дітей нема.
– Це правда. Кожен би на моєму місці засумував.
– Так, горе це і справді неабияке. Але ж я казав, що розуміюсь на зіллі. У нас в таких випадках п'ють відвар чародійного зілля, яке людям не відоме. Я можу вам його дати.
– Просіть чого схочете.
– Та я багато не попрошу. В суботу моя донька віддається за короля Звенигородських дрібнолюдків. І я б дуже хотів, щоб їм те весілля на все життя запам'яталося! Дозвольте, ваша милосте, відгуляти весілля у вашому замку. Нам вистачить одної лише ночі з суботи на неділю.
– Нема нічого легшого! Я для вас ще викочу з підвалу бочку найкращого вина.
Чудово! Отже в неділю вранці ви отримаєте зілля. Але маємо одну умову: ніхто не сміє нашого весілля підгледіти! Якщо це станеться, більше ви мене не побачите.
Князь охоче на це погодився. В суботу він зібрав усю челядь і суворо наказав навіть не важитися вночі виходити в сад, або наближатись до вікон бенкетної зали. А якщо хтось не послухає, то буде скараний на горло. Після цього він звелів прикотити до зали бочку вина. зачинити усі двері на замки.
Але ж треба такому статися, що садівникова донька мала призначене побачення якраз на цю ніч. А перенести його було неможливо, бо парубок мав приїхати здалека. Зустрічались вони потай, тому що старий садівник нізащо не хотів віддавати свою доньку десь далеко.
І ось уночі, коли парочка любенько сокотіла собі попід деревами, до їхніх вух долинула тиха і ніжна музика.
– Що це за музика? – спитав хлопець.
– Ніхто не знає. Князь заборонив під страхом смерти зазирати до вікон. А мені так кортить! Як ти думаєш, коли я зазирну тихесенько до вікна – ніхто ж не дізнається?
– Хочеться тобі! Коли він заборонив, певно були на те причини.
– А ти візьмеш мене на плечі і я гляну. Добре? Лише одним оком.
І вона так вчепилася в парубка, що той врешті піддався, взяв її на плечі й дівчина зазирнула до вікна. Те, що вона побачила, перехопило їй подих. В залі за столами, що були заставлені чудернацькими наїдками, бенкетували маленькі чоловічки. На великому кріслі розмістилася ціла капела музикантів, а посеред зали витанцьовували дрібнолюдки в святковому вбранні. І може б усе обійшлося, якби одна річ не розвеселила дівчину: дрібнолюдки були босі. Уявляєте собі – в розшитих золотом
Ну як же тут не розсміятися! І панночка залилася таким дзвінким сміхом, що дрібнолюдки вмить припинили бенкетувати. Музики вмовкли, пари завмерли. А один роззлючений чоловічок, що був батьком нареченої, вигукнув:
– Погане дівчисько! За те, що підглядала за нами, будеш покарана! Ти нікому не зможеш розповісти про те, що тут побачила. А по смерти блукатимеш замком, доки він буде стояти!
По тих словах світло згасло і дрібнолюдки розбіглися.
Хлопець опустив дівчину на землю і пробував її розпитати, що ж вона побачила таке, від чого уся побіліла. Але та не змогла видушити з себе ані слова. Закляття відібрало їй мову.
Вранці князь зайшов до зали і побачив на стіні напис: „Донька садівника зіпсувала нам забаву”.
Розлючений князь хотів дівчину покарати, але побачив, що вона вже й так покарана, і облишив її. Немова довго не пожила, почала хворіти, сохнути, аж врешті померла, а по смерти її привид ночами тинявся замком.
Минуло чимало літ. Замок, втративши господарів, до решти вилюднів і занепав. У ньому селилися сови та кажани. В тріщинах попроростали кущі, дах осипався, і вітер з дощем хазяйнували тепер. Та ще привид дівчини в зеленій сукні з являвся то тут, то там.
Люди остерігалися старого запустілого Городища. Вночі можна було почути плач Зеленої панни. Тривало так доти, доки замок не перетворився на безнадійну руїну. Камінням його мостили дорогу і не відважувалися використовувати на будові. Всі вірили, що з тим камінням може перейти до нової хати і неприкаяний дух дівчини.
Звідтоді від замку й людей, що жили у ньому, зосталася тільки назва гори – Городище. Хоча, кажуть, і досі деколи чути стогін, що лунає з її глибин – мовби плаче хтось, але дуже тихо.
Одного разу попри Городище, на якому ще виднілися руїни старого замку, йшов собі молодий столяр з Брюхович. Був пізній вечір. Раптом почувся шелест, і ніжний дівочий голос покликав його. Столяр озирнувся і побачив панну, що виходила з-за кущів рожі. Місячне сяйво освітило її пишне солом'яної барви волосся, яке спадало на зелену сукню.
– Хто ти? – тремтячим голосом спитав столяр.
– Я донька садівника, який служив колись у нашому замку.
– А-а, я чув про тебе, – згадував столяр стару легенду. – Ти й досі не маєш спокою?
– Ні. Я живу в цих руїнах і чекаю на того, хто мене визволить.
– То тебе можна визволити? Скажи як, і я спробую.
– Я вчасне й хочу тебе про це попросити. Спочатку мусиш піти до сповіді і дістати відпущення гріхів, а Великоднього ранку, щойно зійде сонце, чекай мене тут. Та не забудь принести рушника з церковного вівтаря. А далі я вже тобі, скажу, що робити.
На прощання панна насипала столярові повні кишені золота.