Легенди Львова
Шрифт:
– Пий, брате, їж, не встидайся.
Але гість мовчав і лише дивився, як Ілько уплітає квасолю. Врешті озвався:
– Запровадь мене на те саме місце, звідки взяв.
Ілько знизав плечима і слухняно відпровадив гостя на цвинтар. На прощання той сказав:
– Завтра о тій самій порі й на цім місці зустрінемось. Тепер твоя черга піти до мене на вечерю.
Ілько наступного дня на тверезу голову усе розміркував. його охопив страх. Тепер вже здогадувався, хто у нього гостював. Того вечора вже нікуди не йшов і ліг рано
– Ілько! Ілько! Вечеря холоне! Жінка штурхнула Ілька:
– Хтось тебе кличе! Хто то може бути? Мороз пішов йому поза шкіру:
– Цить. Не відгукуйся.
А тим часом хтось шкраб, шкраб, шкраб:
– Ілько! Ілько! Я в тебе був, і ти до мене ходи! Врешті Ілько встав з ліжка, вдягнувся і сказав до жінки:
– Не дасть нам та мара спокійно спати. Мушу йти.
– Дурний, не йди! – перелякалась жінка. – Пошкребеться, й піде собі.
– Ой, не думаю, що так скоро піде. Ну, Господи, благослови, – перехрестився й вийшов з хати.
Вчорашній гість відразу рушив у бік цвинтаря, і Ілько вже подумки попрощався з життям. На цвинтарі вони пройшли трохи по стежці й опинилися перед високим гробівцем. Дух попхав велику кам'яну плиту і перед ними з'явився вхід. Ілько ступив за духом в чорноту. Там панував густий запах вологости, перемішаний з димом свічок.
В глибині гробівця ледь-ледь блимало кілька тоненьких воскових свічок, а довкола напівзотлілої, оброслої мохом домовини сиділо дві молоді панни, одна старша жінка і ще якийсь пан.
– То моя родина, – сказав дух. – Я привів до нас на вечерю того чоловіка, який мене вчора у себе гостив.
Родина закивала головами.
– Сідай з нами, – звелів дух Ількові, і той сів на камінь. їхня вечеря полягала на тім, що вони вдихали запахи загниваючої домовини, вогкого моху, сирої землі і нудотливого розкладання тіл.
Ілько сидів у страшному напруженні і ті якісь півгодини для нього розтяглись на безконечну муку. Аж от нарешті духи підвелися і повільно рушили кудись під землю. Зостався лише вчорашній гість Ілька.
– А тепер я тебе запроваджу туди, звідки забрав.
Назад Ілько вертався, мов на крилах. Біля хати вони спинилися і дух сказав:
– На майбутнє ніколи не зачіпайся з духами.
І дав Ількові ляпаса в обличчя та такого сильного, що кілька днів знати було п'ять пальців на щоці.
1679 року в невеличкій камениці, що стояла побіля рибного базару, трапилася дивовижна пригода. У тій камениці мешкали брати Порадовські шляхетного роду разом зі своїм учителем єзуїтом Длугоборським. Прожили там рік без клопотів, як несподівано почали мешканцям докучати нічні страхи.
Спочатку вони собі це легковажили і солодко спали, повз вуха пускаючи скарги невідомого духа. Та вже в січні й лютому ті завивання почастішали і всі, хто там
Врешті запросили каплана, що був їхнім кревним, на ім'я Поліковський. Каплан зостався в камениці на ніч і, коли почулися завивання, почав до духа промовляти:
– Заклинаю тебе в ім'я Збавителя нашого, скажи, хто ти є і чого жадаєш! Чому непокоїш тих молодиків?
І тоді всі присутні почули страшний та похмурий голос духа:
– Я є духом Софії Порадовської, котра померла перед кількома роками. При тих словах брати Порадовські ще сильніше вжахнулися. Адже то непокоїв їх не хто інший, як дух їхньої матері.
– Що тебе покликало до світу живих? – спитав парох. – Чому жахаєш мешканців сього дому?
– Прийшла-м сюди, бо кари страшні в чистилищі терплю, за старшого сина свого покутуючи,
– Чим же він наразив тебе на ту покуту?
– Тим, що за матір свою, як належиться, не молиться.
– То якась помилка, – сказав парох. – Я знаю, що він був і є добрим сином,
– Ні! – обурився дух. – Бачу його, як він лежить у ліжку і не молиться. І ому дозволь мені, аби-м того невдячника покарала, як сама знаю.
Почувши це, наляканий хлопець зірвався з ліжка і тремтячим голосом почав молитися за душу неньки.
Щойно тоді дух злагіднів і спокійніше заговорив, наказавши, які молитви слід за нього відмовляти, скільки служб святих відправити, милостині убогим роздати і тоді лише тихо відійшов.
Вже кілька місяців 1648 року Львів жив у тривозі й чеканні облоги. А одного теплого вересневого дня примчали до Львова на змилених конях обшарпані, в пилюзі вояки, розбиті під Пилявцями. Незабаром за ними з'явилися й біженці. Місто наповнилося жіночим плачем, жидівським лементом і галасом збіглих вояків.
Усі церкви стояли відкриті навстіж денно і нощно, священики на зміну правили служби Господні. Побожні міщани цілі ночі проводили у молитвах, а коли з першими променями сонця втомлені шукали спочинку, то місце поснулих людей займали духи.
Якогось ранку на останній сходинці великого вівтаря у катедрі люди побачили трьох єпископів у святих плащах та шапках-інфулах на головах. Єпископи правили службу і просили Господа відвернути від міста лихо. А коли кількоро міщан захотіли зблизька придивитися до них, святі отці враз позникали.
А іншого дня на світанку з'явився в катедрі львівський єпископ Гроховський, що вмер був чотири роки тому, і теж усі бачили, як він молився за Львів.