Легенди Львова
Шрифт:
Одна жінка жалілася Луцикові:
– Як лягаю спати, сон мене не бере. Кручусі, верчусі, аж голова ми болить. І так до самого раня.
– І давно це у вас?
– Йой, давно, пане Луцик, дуже давно.
– І ви такво ся мучите і терпите?
– А шо маю робити? Мучусі і терплю.
– Ну, то потерпіть ше трохи.
– А ви знайдете якийсь лік?
– Не, на то ліків нема. Але думаю, жи Господь врешті ся змилосердить над вами, пошле вам легку смерть, і ви заснете спокійно.
– Пане Луцику, живіт болит – не годен терпіти. Дайте шось, бо дуба вріжу.
– А шо ви нині їли?
– Капусту з горохом.
– А-а, то вам не до мене. Йдіть до ветеринара.
До пана Луцика приходили часто з хворобами, перед якими лікарі відступали.
– Йой, пане дохторе, поможіт моїй доньці, оже третий рік жиє з чоловіком і не має дітий.
– А може то у вас спадкове? Мусите мені вповісти щиру правду, як на сповіди.
– Питайте, всьо вповім.
– Скажіть. Але правду. Чи ваша мама діти мала?
Пані Куницька привела дохтора Луцика до свого хворого чоловіка. Луцик оглянув його і сказав:
– Що у вас нині на обід?
– Зупа з локшиною і пироги з картофлею.
– Зі шкварками і сметаною?
– Аякже!
– Несіть сюди того і того.
– Але, пане дохтур, він вже дві неділи ніц не їст!
– То нічого.
Коли пані Куницька поставила обід на стіл, пан Лучик сказав:
– Прошу лишити мене з хворим самих.
І преспокійно сів собі до столу та вмолотив і зупу, і вареники. Чемно подякував господареві, котрий лежав із вибалушеними очима, і подався додому. Другого дня пані Куницька прибігла до Луцика з криком:
– Пане дохтур! Як того називається! Ви попросили в мене зупу і пироги. Я вам принесла. Думала, жи ви нагодуєте мого чоловіка. А ви то всьо згелемзали та й пішли. А він нині рано вмер!
– Пані Куницька, що ви кричите? Що ви ся сварите? Що ви ся нервуєте? Ваш чоловік вмер би і так, і так. А якби я того дня не пообідав, то і собі пішов би до херувимів на перше причастя. Але чи вам від того було би легше?
Провідавши хворого, пан Луцик сказав його родині:
– Дуже співчуваю вашій біді, земля йому пухом.
– Господи! Пане доктор! Та він ше не вмер!
– То нічого. Але я вже в літах. І коли він вмре, то не буду мав нагоди вам поспівчувати, бо сам вже буду на тамтім світі.
Луцик був людиною великодушною і на поради ніколи не скупився. Якось прийшов до нього господар, в якого здихали кури.
– А чим ви їх годуєте?
– Пшоном.
– Гм… А спробуйте пшеницею. За кілька днів той знову прийшов.
– Пане! Кури не перестали здихати!
– А якою водою напуваєте?
– З криниці.
– Гм… А спробуйте з джерела.
За
– Йой, пане! Тепер мені здохло сорок курей! Ваші ради не допомогли ані раз. Що мені робити?
– Гм… Видите, добродію… В мене ще є чимало мудрих рад, але чи маєте ви кури?
Деякі лікарі мали на Луцика зуб. Відбивав їм пацієнтів. От вони порадилися і вирішили, що піде один з них і скаже, що захворів, але на якусь таку рідкісну хворобу, щоб від неї ліків не було. Тоді їм вдасться Луцика висміяти.
Так вони й зробили. Прийшли до нього цілою громадою, а там на подвір'ї вже ціла купа хворих.
– Пане Луцик, – кажуть вони, – один наш колега тяжко захворів. Зібралисьмо консиліюм, але не знайшли ради. Може ви поможете?
– А що з ним є?
Тут той «хворий» виступив наперед і вповідає:
– Вже пару днів не чую в писку смаку. Не можу відрізнити хліба від бульби, огірка від яблука. А біда ще в тім, що правди не розпізнаю.
Луцик задумався, а по хвилі мовив:
– Зачекайте. Буде вам лік.
Тихенько зайшов за хату, де в нього кози паслися, назбирав козячого посліду, загорнув його в листок капусти і вернувся до пацієнта.
– Ну, прошу пана, маєте ліки. По три кульки три рази вдень, добре пожуєте і зап'єте кисляком.
– Можна вже? – спитав той.
– Чому ні?
"Хворий" розгорнув капустину, підморгнув своїм колегам і, підсміховуючись, поклав на язик три кульки. Коли його зуби розжували "ліки", врешті до нього дійшло, що це послід.
– Тьфу! Та то якесь свинство! Ви мене кізяками лікуєте?!
– Ну, бачите, які це добрі ліки! – вигукнув Луцик. – Відразу і смак у писку з'явився і правду розпізнали.
Неподалік від Луцика мешкав швець, що мав сина, страшного лінюха.
Шевської роботи вчитися не хотів, а вбив собі до голови, що стане так само паном дохтором. Щоправда вмів на разі ледве підписатися.
Швець прийшов до Луцика та й почав просити, аби той взяв його сина на науку. Луцик терпляче пояснював, що лікарем так раздва стати не можна і що на це треба багато зусиль, а сина маєте лінюха. Нічого не помагало. Швець щодня приходив і просив.
Врешті Луцик втратив терпець і згодився. Перші кілька днів хлопчина носив за лікарем його причандали і помагав то те, то се. Аж ось прийшли вони до хворого, який лежав на ліжку і стогнав. То був місцевий поштар і скаржився він на болі в животі.
Луцик спитав його, що він їв, похитав головою, а далі каже:
– Я б хотів побачити, що з вас вийшло.
– Прошу, тутка під ліжком, – сказала пані поштарева і витягла з-під ліжка горщик повний лайна.
Луцик з поважною міною взяв від неї горщика, уважно оглянув його, принюхався і підсунув під ніс учневі. Але той сахнувся, крутячи носом.